СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Юзабіліті – ергономіка, зручність і простота користування Веб-сайтом. Структура  сайту     така,  що  користувач  має  можливість  легко  знаходити потрібну інформацію і переміщатися по сайту інтуїтивно, не замислюючись.

Юзер – користувач комп’ютера.

Юніта - розділ навчальної дисципліни в системі дистанційного навчання СГУ. Розрахований на вивчення його змісту протягом близько 45 академічних годин (по 40 хв. кожна). Вважається основною освітньою і заліковою одиницею навчального процесу в університеті. Складається із дидактичних одиниць- основних юнітних тем.

Юникс (UNIX) – операційна система, яку використовують в основному на серверах.

Юридична клініка - некомерційна організація при юридичних ВНЗ України,  яка  веде  просвітницьку  роботу  і  здійснює  безоплатну  правову допомогу особам, які потребують соціального захисту та підтримки, на базі якої студенти старших курсів юридичних спеціальностей набувають практичних навичок роботи юриста.

ЮРИСДИКЦІЯ - [лат. jurisdictio — судочинство, від jus (juris) — право і dicere — говорити, проголошувати] — 1) Встановлена зак-вом сукупність повноважень відповідних органів держ. влади та органів місц. самоврядування розглядати та вирішувати прав, спори і справи про правопорушення, давати правову оцінку діянням осіб або ін. суб'єктів права з т. з. їх правомірності або неправомірності, застосовувати санкції до правопорушників. За характером справ, які розглядаються, Ю. може бути адміністративною, конституційною та ін. 2) Тер. межі компетенційної сфери діяльності певних органів держ. влади або органів місц. самоврядування. ю. може визначатися за територією, на яку поширюються повноваження того чи ін. публічно-владного органу (напр., за місцем скоєння злочину або за місцем мешкання відповідача). 3) Відправлення правосуддя або підсудність. У даному випадку зміст Ю. полягає у реалізації судом повноважень: а) керувати суд. процесом; б) судити і виносити компетентне рішення; в) зобов'язувати до виконання рішення, що прийняте. Ю. судів може визначатися особливостями кола осіб, які є учасниками суд. розгляду справи (напр., підсудність військовослужбовців військ, судам). 4) У міжнар. праві розрізняється Ю. д-ви та Ю. міжнародна. Ю. д-ви поділяється на територіальну та особисту (національну). Ю. територіальна зумовлюється суверенністю влади д-ви в межах її території, де вона має абсолютну Ю., за винятком випадків, коли відповід. міжнар. угодами не передбачається інше. Особиста (національна) Ю. д-ви поширюється на своїх гр-н, які перебувають за межами її території (напр., у відкритому морі, в Антарктиці, в косм. просторі). В окр. випадках, передбачених нац. зак-вом, Ю. д-ви поширюється на гр-н цієї д-ви, які перебувають на тер. ін. д-ви, однак здійснюватися така Ю. може лише на тер. своєї д-ви, якщо інше не передбачено міжнар. угодами. Ю. міжнародна — це підсудність певної категорії справ міжнар. органам. Даний вид Ю. на відміну від Ю. д-ви є певним обмеженням держ. суверенітету. Цей фактор зумовлює те, що для визнання Ю. будь-якого міжнар. органу необхідна явно виражена згода відповід. д-ви. Так, згідно зі ст. 36 Статуту Міжнар. суду ООН д-ви можуть (але не зобов'язані) заявити 463 про обов'язковість для себе Ю. Міжнар. суду. До цього часу більшість держав не визнали його Ю. як обов'язкову для себе.

ЮРИСПРУДЕНЦІЯ - [лат. juris prudentia, від jus (juris) — право і prudentia — знання, наука] — букв, знання права. Термін вживається у значенні як юридичної науки, так і сфери практичної юридичної діяльності. В наук, аспекті він близький до терміна «правознавство».

ЮС ІНТЕР ГЕНТЕС - лат. jus inter gentes -право між народами) — термін, уведений у доктрину міжнар. права ісп. правознавцем і теологом Ф. де Віторія (1486—1546). Цитуючи поняття «юс генціум», яке дав рим. юрист Гай у своїх Інституціях, Ф. Віторія визначив його як «таке, що встановлено природною причиною між усіма народами» (лат. inter omnes gentes — між усіма народами). Заміна юс генціум — права народів на Ю. і. г. — права між народами (саме так цей термін лат. мовою увійшов у л-ру 16—17 ст.) мала 468 принципове значення, оскільки новий термін почав асоціюватися з тим поняттям, яке в кін. 18 ст. стало називатися міжнар. правом. Термін «міжнародне право» вперше був ужитий англ. юристом і філософом І. Бентамом 1780, і фактично він є буквальним перекладом терміна «юс інтер гентес».

ЮС АД БЕЛЛУМ - право звернення до війни. В період з кін. 18 ст. і до Першої світ, війни 1914—18 у міжнар. праві звернення до війни вважалося допустимим засобом вирішення спорів між д-вами і здійснювалося в порядку самодопомоги. Водночас повинні були застосовуватися закони та звичаї війни (юс ін белло). Ю. а. б. було поступово обмежено: спочатку в Статуті Ліги Націй (ст.15—20), а потім — у Паризькому пакті 1928 (Пакт Бріана— Келлога 1928), який заборонив війну як знаряддя нац. політики. Статут ООН остаточно визнав незаконність війни як такої і, отже, Ю. а. б. У статутах міжнародних воєнних трибуналів, утворених 1945 для суд. переслідування і покарання головних нім. та япон. військових злочинців у Нюрнберзі й Токіо, визначено склади міжнар. злочинів; зокрема, планування, підготовку, розв'язання та ведення агрес. війни або війни на порушення міжнар. договорів визнані злочинами проти миру. Відповідно у вироках трибуналів звернення Німеччини та Японії до війни було кваліфіковано порушенням Париз. пакту 1928 в цьому розширеному розумінні, а саме не лише як порушення договір, зобов'язань, а й як злочинні дії, спрямовані проти миру. Незаконність звернення до війни на порушення міжнар. договорів поряд з ін. принципами, встановленими Статутом Міжнар. воєнного трибуналу в Нюрнберзі (відомі також як принципи Нюрнб. трибуналу), були підтверджені в Резолюції ГА ООН 1946 і набули статусу загальновизнаних принципів міжнар. права.

жнар. права. ЮС ГЕНЦГУМ - (лат. jus gentium — право народів, міжнародне право) — термін римського права, що уособлював систему прав, норм, відмінних від юс цивіле. Останнє походило від потреб род. громади і як суворе, жорстке та обмежене право застосовувалося винятково до рим. гр-н, залишаючи неримлян поза сферою його дії. Але ця архаїчна система права не могла зберігатися у незмін. вигляді, коли Рим почав перетворюватися на велику імперію і приваблювати іноземців. їх статус офіційно визнали у 242 до н. е., коли було запроваджено посаду другого претора (лат. praetor qui inter peregrinos jus dicit — претор, що вершить суд між перегринами, або praetor peregrinus — претор перегринів), який розглядав спори між іноземцями або 464 між іноземцями і рим. гр-нами. Це призвело до виникнення нової системи норм лібер. характеру, яка поєднувала ціннісні елементи рим. права, так само як елементи іноз. права, передусім грецького, і наповнило їх принципами справедливості та неупередженості. Таким чином, громіздкі формальності юс цивіле значною мірою були усунені, й нова система норм, що діяла на противагу старому юс цивіле, утвердилася як самост. джерело рим. права. Однак Ю. г., як і юс цивіле, регулювало відносини між індивідами, тому немає підстав для розгляду його міжнар. правом у традиц. розумінні, тобто як такого, що регулює відносини між д-вами. Проте час від часу рим. джерела права застосовували зіставлення Ю. г. з юс цивіле у ширшому розумінні. Великого значення таке зіставлення їх набуло у першій частині Корпус юріс цивіліс — Інституціях, що починаються з вислову рим. юриста Гая (2 ст. н. е.), котрий протиставляв юс цивіле, що є правом, яке кожний народ встановлює для себе, Ю. г., встановленому для усіх людей природ, розумом і якого дотримуються всі народи (лат. gentes). Це філос. узагальнення рим. реалій змінило первісне значення Ю. г. Якщо історично встановлене Ю. г. лише в окр. випадках використовувало іноз. елемент, то у філос. розумінні воно, за Гаєм, виражало універс. значення його прав, норм та інститутів, що «є повсюди». До них належали, зокрема, прав, норми та інститути, що регулюють шлюб, захист власності, відшкодування завданої шкоди, а також ті, що набули міжнар. характеру, подібно до права посольства або права здобичі на війні. Виникнення нового за природою та змістом Ю. г. стало результатом засвоєння Римом концепції юс натурале (права природи, або природ, права), розробленої грец. філософами, передусім стоїками у 3 ст. до н.е. Римляни розглядали право природи як дійсне право і відповідно Ю. г. — як його втілення. Виняток становило лише рабство, яке також «було повсюди» і проголошувалося інститутом Ю. г., але таким, що не належить до юс натурале, згідно з яким усі люди є вільними. Таким чином, рим. юристи 2 ст. н. е. застосовували Ю. г. і юс натурале майже в однаковому значенні, розглядаючи їх як сукупність правових норм універсального характеру, включаючи норми, що походять від розуму, справедливості та неупередженості. Отже, істор. значення Ю. г. полягало в тому, що з його розвитком як права, котре належить до юс натурале, була створена система загальних для всіх народів прав, норм, необхідних для їх співіснування. Середньовічна Європа, що здійснила у 12 ст. рецепцію Корпус юріс цивіліс, не тільки засвоїла відмінність між юс цивіле та Ю. г., а й розвинула рівень універсальності норм останнього в рамках такої своєрід. спільності народів, якою була в цей період Священна Римська імперія. Вона виникла після розпаду Рим. імперії у складі численних держ. утворень, очолюваних монархами, і мала демонструвати світську (імператорську) і духовну (християнську) єдність значної частини Європи. Подібно до рим. юристів, які застосовували принципи Ю. г. до відносин усередині Рим. імперії, новітні юристи вважали само собою зрозумілим, що конфлікти між государями в межах Священної Рим. імперії мають вирішуватися з посиланням на Корпус юріс цивіліс, в якому було знайдено чимало прав, принципів для розв'язання 465 спорів, що виникали між монархами з приводу здійснення тих чи ін. їхніх прав. Так, рим. право власності було адаптоване до тер. спорів монархів, а рим. контрактне право дало поштовх формулюванню права договорів. Крім того, принципи Ю. г. адаптувалися до регулювання таких сфер заг. інтересу, як ведення війни, укладання миру, недоторканність послів тощо. Водночас розвивалася посередницька юрисдикція третейських судів, що розглядали спори європ. монархів на основі застосування договір, та звичаєвих норм права, а також принципів розуму, правосуддя і рівності. Таке засвоєння Ю. г. супроводжувалося дальшим розвитком його як юс нату-рале і визнанням таким, що грунтується на заг. згоді. Значний внесок у розвиток поняття Ю. г. як права, що управляє міжнар. відносинами, зробила христ. філософія та пов'язані з нею ідеї про прав, єдність світу, які виходили переважно з концепцій природ, права. Водночас з Ю. г. поступово почали виокремлюватися позит. норми, що було результатом зростання значення у міжнар. відносинах договорів. Пояснювалося це як екон. факторами (зокрема розвитком торгівлі та кап., відносин), так і політичними — б-бою імператора і папи римського за верховенство у Священній Рим. імперії, яка поряд з рухом Реформації за реліг. свободу послаблювала і так нестійку єдність її складових частин, та суверенізацією останніх, вінцем якої став Вестфальський мирний договір 1648, що остаточно визнав принцип тер. суверенітету. В результаті Ю. г. була відокремлена від етики й теології, її почали розглядати як галузь юриспруденції. Видатними представниками нового напряму в розвитку Ю. г. були П. Беллі (1505-72), Б. Мала (1548— 84), А. Джентілі (1552-1608), Ф. Суарес (1548 -1617), Ф. де Віторія (1486- 1546). Останній замшив Ю. г. новим терміном юс інтер ген-тес (лат. jus inter gentes — право між народами). Це право вже не обмежувалося західноєвроп. країнами, а розглядалося таким, що охоплює все людство, оскільки коріниться у природ, праві. Але воно регулює лише осн. принципи люд. відносин, тоді як утілення його в життя здійснюється звичаями та договорами. З кін. 17 ст. термін «юс генціум» почав визнаватися як такий, що регулює відносини незалеж. держав. По суті Ю. г. можна вважати прообразом сучас. міжнар. права, яке також грунтується на спільних прав, ідеях народів, зумовлених загальнолюд. природою, що надає його основополож. нормам універс. значення. У доктрині міжнар. права термін «юс генціум» у перекладі англ. мовою іноді вживається як «право націй» (law of nations) або навіть «міжнародне право» (international law), тобто як тотожне останнім. Це, однак, не може змінити його значення як джерела рим. права, засвоєного і розвиненого в Європі упродовж 12—17 ст., і в оновленому вигляді воно було використане для прав, організації нової системи міжнар. відносин, що виходила із суверенної рівності держав, і наприкінці 18 ст. стало називатися міжнар. правом.

ЮС ДІСПОЗІТІВУМ - (лат. jus dispositivum) — право, спроможне змінюватися на противагу консенсуальним зобов'язанням. У міжнар. праві Ю. д. — партикулярні норми, відмінні від норм міжнар. юс когенс. Вони є нормами окр. держав і зобов'язують лише ці д-ви, тоді як норми юс когенс є, переважно, нормами заг. міжнар. права і зобов'язують усі д-ви. Будучи «гнучким правом», норми Ю. д. за певних умов можуть змінюватися за згодою сторін. Це залежить від того, чи міжнар. звичаєве право є когентним (імперативним) чи ні. Сторони, які домовляються, можуть на основі договору не тільки відступити від «гнучкого» партикуляр. права, що зобов'язує ті самі д-ви, але також від «гнучкого» заг. звичаєвого права, якщо воно є Ю. д. Вони не можуть законно відступати від заг. звичаєвого права, що має когентний характер, оскільки таке відхилення може зробити договори недійсними внаслідок первіс. незаконності змісту і припинити їх дію в майбутньому. Якщо сторона укладає другий договір, не сумісний зі змістом першого договору, з тією самою стороною, то другий договір є дійсним і його укладення припиняє дію першого договору взаєм. згодою відповідно до принципу lex posterior derogat prior (лат. — наступний закон скасовує попередній). Але якщо д-ва укладає договір з третьою д-вою, зміст якого порушує більш ранній договір з ін. д-вою, то другий договір не втрачає закон, сили, хоча сторона, що уклала обидва договори, є винною у цьому незакон, акті. Стосовно багатостор. договорів, то останній договір, який суперечить більш давньому договору, є дійсним, якщо обидва договори укладені між одними й тими самими д-вами. Однак складніші проблеми виникають, якщо останній двосторонній чи багатостор. договір, укладений двома або більше сторонами, але не всіма сторонами більш раннього багатостор. договору, є несумісним з цим раннім договором. Тут можуть виникати різні ситуації, які також пов'язані з ієрархіч. становищем норм Ю. д. і норм юс когенс у міжнар. праві. Так, якщо наст, двосторонній або багатостор. договір, укладений між сторонами — всіма учасниками первіс. багатостор. договору, то його дійсність знову залежить від того, чи відступає ост. договір від когентних норм чи лише від норм Ю. д. більш раннього договору. Ост. договір є дійсним, якщо більш ранній договір ясно дозволяє укладати договори цього типу, або розуміється, що первіс. договір розглядається як Ю. д. Більш раннім договором може бути встановлено, що сторони правомочні шляхом прийняття за взаєм. згодою нового договору замінити більш ранній договір за умови, що новий договір буде відкритий для доступу первіс. сторін. У такому разі більш ранній договір залишається чинним для первіс. сторін, які не є сторонами більш пізнього договору і не приєдналися до нього. Але більш ранній договір може містити когентні норми, і в такому разі ост. двосторонній чи багатостор. договір, укладений не всіма первіс. сторонами, при відхиленні від цих норм є не тільки незаконним, а й недійсним. Такий підхід застосовується не лише до первіс. дійсності наст, договору, а й до припинення дійсності першого договору. Менша кількість учасників першого багатостор. договору не може законно змінити більш ранній договір чи відступитися від нього навіть за взаєм. згодою.

ЮС ЕКВУМ - (лат. jus aequum — рівне, справедливе право) — неупереджене право. В рим. праві цей термін був тотожним терміну еквітас (лат. aequitas — справедливість, рівність перед законом) і використовувався на противагу юс стріктум (лат. jus strictum — суворе право) для вираження пристосування (адаптації) права до обставин індивід, випадку. У міжнар. праві виражає прав, порядок, в якому права є відносними і мають здійснюватися розумно і добросовісно. В сучас. міжнар. праві договірні права, як правило, формулюються як норми Ю. е. Однак, якщо сторони бажають, вони можуть створювати консенсуальний юс стріктум, напр., згідно з формулою «за всіх обставин». У процесі створення відносних прав типовим наміром сторін є те, що ці права мають тлумачитися неупереджено, а саме в дусі добросовісності, заг. смислу і розумності. Таким чином, добросовісність у цьому контексті не обмежується більше тим, що вона первісно означала на поч. фазі еволюції міжнар. права договорів, а саме bona fides (лат. — добросовісність) як відмінне від mala fides (лат. — нечесні наміри, недобросовісність), оскільки в сучас. міжнар. праві більше наголошується на застосуванні норм Ю. е. як відмінних від норм юс стріктум. Таким, напр., є значення п. 2 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким д-ви мають добросовісно виконувати взяті на себе зобов'язання за цим Статутом. На рівні міжнар. судів і трибуналів та навіть на найширшому рівні існує практика тлумачення і застосування міжнар. права як Ю. е. Сторони, що беруть участь у міжнар. спорах, добровільно підкоряються юрисдикції міжнар. суд. установ. Відповідно під консенсуальним характером компромісу (рішення) розуміється, що самі сторони та суд. органи, які наділені делегованою компетенцією, мають здійснювати свої права та обов'язки розумним і справедливим способом. Сьогодні міжнар. суди і трибунали мають тенденцію застосовувати всю сферу дії норм міжнар. права як Ю. е., і це перетворює зобов'язання абс. характеру на відносні зобов'язання, в яких елементи Ю. е. набувають вирішального значення. Крім того, чітке включення до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН заг. принципів права як третього правостворювального процесу (після міжнар. конвенцій і міжнар. звичаїв) також є правовим способом для переходу міжнар. права від норм юс стріктум до норм Ю. е.

ЮС КОГЕНС - (лат. jus cogens — примусове право) — зобов'язуюче право, що не залежить від волі сторін. У нац. праві поняття Ю. к. (або його еквівалентні норми публіч. порядку або публіч. політики) означає норми, які не можуть бути ущемлені будь-яким актом або змінені згодою того, хто підпорядкований цьому праву. У міжнар. праві поняттям Ю. к. характеризуються імперативні норми, від яких д-ви не можуть відступати навіть за взаєм. згодою, і такі норми міжнар. Ю. к. становлять заг. міжнар. право. Відповідно договір між д-вами, укладений всупереч нормі Ю. к., є юридично недійсним. Норма Ю. к. може бути замінена лише новою нормою заг. міжнар. права. У міжнар. праві, як і в нац. праві, протилежністю Ю. к. є юс діспозітівум — норма, від якої д-ви можуть відступати за взаєм. згодою

ЮС НАТУРАЛЕ - (лат. jus naturale — природне право) — право, що складається з принципів, які походять від розуму, природи та Бога й яких люди мають дотримуватися так само, як і норм позитивного права, що виникли на їх основі, створюючи тим самим нормат. засади для об'єднання всього людства в єдине ціле. У римському праві Ю. н. пов'язане з виникненням і розвитком у його структурі такого самостійного джерела права, як юс генціум, що діяло на відміну від юс цивіле. Поява юс генціум була зумовлена перетворенням респ. Риму на імперію з підкореними народами і необхідністю урегулювання відносин римлян з неримлянами та останніх між собою, оскільки юс цивіле, будучи традиційним рим. правом, регулювало відносини виключно між римлянами. Спочатку прав, принципи та інститути юс генціум не мали пост, характеру; вони застосовувалися лише зрідка. Але з розширенням Рим. імперії та розвитком сусп. зв'язків у її межах римляни надали цьому джерелу права універс. значення, сприйнявши цю ідею від принципів та інститутів грец. права, а саме тієї частини «законів еллінів», що виходила з концепції природ, права. Так, «закони еллінів» складалися частково зі звичаїв, заснованих на природ, праві, а частково — з договорів, що укладалися між окр. містами-державами. І саме перші походили від природного або універс. принципу справедливості й несправедливості, що діяв незалежно від будь-якого взаєм. зв'язку чи договору, і дотримання якого, за висловом Арістотеля, визнається всіма людьми. Римляни засвоїли концепцію природ, права у формі, наданій їй стоїками, які виходили з універсальності рац. природи людини. 469 Сформульована стоїками теорія природ, права визначала його таким, що походить від властивостей внутр. природи права, і ці властивості є незмінними та вічними. Звідси природ, право розумілося стоїками як таке, що є основою для абс. права, якому має відповідати право, що створюється людьми. Стоїки, однак, сприяли не лише утвердженню ідеї універсальності права, що виходила з рац. природи людини, а й розвитку ідеї універсального співтовариства людства, що також було найвеличнішою ідеєю людства. Так, якщо для рим. юристів принцип природної справедливості (неупередженості) був підґрунтям для координації різноманіт. звичаїв та законів, з якими вони стикалися, і необхідністю приведення їх до певної єдності, то для Цицерона і Сенеки як держ. діячів універсалізм природ, права стоїків слугував моральним виправданням утворення Рим. імперії. У Середньовіччі концепція природ, права ототожнювалася зі священ, правом (правом Бога) через визначення катол. церквою на чолі з римськими папами її провід, місця в доктринальній системі духовних цінностей. Це привело до того, що природне право розглядалося як право істотно більшого значення, ніж закони, створені людьми. В цей час питання природ, права передусім розглядалися у сфері теології та етики, але деякі з них безпосередньо стосувалися відносин правителів Священної Римської імперії. Дезінтеграція останньої та послаблення у зв'язку з цим впливу римських пап як корпорат. органу церкви відбилися і на концепції природ, права, яка перестала розглядатися в абсолютизованому значенні. Період 15—16 ст. характеризується переходом від Середньовіччя до сучас. світу, в якому розвивалися мист-во та л-ра, які разом з відкриттям Нового Світу сприяли розширенню взаємовідносин між народами, і значними темпами відбувався процес становлення міжнар. права, в якому провідна роль належала концепції природ, права. Так, ісп. правознавець і теолог Ф. Віторія обгрунтував принцип, згідно з яким народи світу встановили співтовариство, засноване на природ, розумі та соціальній взаємодії. У 1582 Б. Айала висунув доктрину, згідно з якою Ю. н. та юс генціум розглядалися як такі, що встановлюються заг. згодою. Потім А. Джентілі охарактеризував право війни як таке, що засновується на природ, розумі та згоді. Ост. представник доктрини міжнар. права цього періоду Ф. Суа-рес наполягав на моральному значенні зобов'язань юс генціум, звертаючи увагу на те, що різні д-ви, хоча є незалежними, водночас — члени люд. раси, зв'язаної правом поведінки, заснованим на природ, розумі та звичаї. Особливе значення при цьому він надавав єдності людства та спільноті держав, що управляється правом, зумовленим природ, розумом і заг. звичаєм, який у підсумку залежить від Бога. Наст, період розвитку концепції природ, права в міжнар. праві пов'язаний з Г. Гроцієм, який поставив за мету знайти норми права націй, які є вічними, незмінними та незалежними від згоди держав. Він виводив їх з норм справедливості, що зв'язують людей, які мешкають у єдиному соціальному середовищі, незалежно від будь-яких позит. законів люд. установ, або із загальноприйнятих норм, а також з норм, що називаються природ, правом, які застосовуються у взаємовідносинах окр. спільнот людей, які мешкають у 470 под. стані. І в наст, період природне право визнавалося у доктрині однією з основ міжнар. права, хоча і в ін. співвідношенні з його позит. нормами. Такі доктринальні погляди щодо ролі та місця природного права в розвитку міжнар. права висловлювали Р. Зьоч, Т. Гоббс, С. Пуфендорф, К. Бейнкерсгук, В. Вольф, Е. Ваттель та ін., і вони стали основою для виникнення у 17—18 ст. трьох шкіл міжнар. права — «натуралістів», «гроціанців» та «позитивістів», які значно вплинули на розвиток міжнар.- правової доктрини та практики. їхні представники гол. чин. виходили з відмінностей між природ, правом націй, яке обстоювалося Г. Гроцієм, та звичаєвим або добровільним (лат. — добровільний, вчинений за власною волею) правом націй, заснованим на їх вільній згоді, яке обстоювали Р. Зьоч, К. Бейнкерсгук та ін. позитивісти. Отже, природ, праву належить видатна роль у розвитку міжнар. права. Як зазначив Г. Мейн (Великобританія), «найважливішим призначенням права природи було те, що воно заклало основу для сучасного міжнародного права». У 19 — на поч. 20 ст. аж до Першої світ, війни 1914—18 прогрес міжнар. права характеризувався збільшенням та, зрештою, переважним впливом позит. школи права, особливо в особі її нім. представників. Цей період визначається крайнюю доктриною держ. суверенітету, яка заперечувала дійсність ін. джерел міжнар. права, ніж тих, що пов'язані з волею держав. Вона була виключно послідовною у тому, що не визнавала відмінності між справедливою та несправедливою війною, і війна сприймалася як цілком норм, спосіб здійснення нац. політики. Після Першої світ, війни в міжнар. праві та доктрині відбулися радикальні зміни. Широко була сприйнята необхідність визнання норм справедливості та заг. принципів права як структур, складових позит. міжнар. права. За словами Л. Оппенгейма та Г. Лаутерпахта (Великобританія), «твердий позитивізм не може більше розглядатись як такий, що існує в чинному міжнародному праві». А після Другої світ, війни 1939—45 поновився інтерес до природ, права з певним наголосом на соціол. тлумаченні міжнар. права. Сьогодні найважливішим є розуміння природ, права як панування розуму, що визначено ще в концепції Г. Гроція, яка нічого не має спільного з праг-мат. тлумаченням цього права. У сучас. умовах концепція природ, права відкриває нові можливості для розвитку міжнар. права. Панування природ, права, яке визнається знову та інкорпорується в юрид. систему, в т. ч. шляхом сприйняття осн. принципів, які не можуть бути знищені юрид. зобов'язаннями, що конфліктують. Міжнар. організації, насамперед ООН, визнають, що основою будь-якого права є справедливість, і цей факт відображений у ст. 1 Статуту ООН, яка, характеризуючи цілі Організації, посилається на необхідність діяльності її членів «у згоді з принципами справедливості та міжнародного права». Відповідно Міжнар. суд ООН (ст. 38 Статуту МС) зв'язаний застосуванням не лише позит. права (договірне право, міжнар. звичай), а й «загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями», що виникли і діють як природно-правові принципи (див. Норма міжнародного права). Так, у справі брит.-алб. спору про проходження через канал Корфу Міжнар. суд 471 ООН зобов'язав прибережні д-ви попереджати судна, що проходять у прибереж, водах, про небезпеки, які їм загрожують, виходячи виключно з принципів людяності, які, на його думку, мають абс. значення; цим самим Суд чітко дав зрозуміти, що визнає природно-правові принципи. Ген. секретар ООН у своєму Меморандумі, представленому ГА ООН 1948, заявив: «Існує основний принцип міжнародного права, який містить певні загальні стандарти поведінки, що передбачають пріоритет над волею індивідуальної держави... Не визнається жодної відмінності між моральними законами, що застосовуються до індивідуальних громадян та націй. Існує лише один єдиний стандарт поведінки між нацією і нацією та між людиною і людиною... Звідси жодна нація не може вимагати звільнення від дотримання морального закону на підставі політичного, економічного або расового верховенства або особливої національної культури, до якої вона належить, щоб бути вищою порівняно до культури інших держав». Вироки на процесі військ, злочинців у Нюрнберзі та Токіо за злочини проти миру і людяності також частково були засновані на порушенні загальних принципів, що сприймаються цивіліз. людством і визнаються люд. розумом. Як підкреслює А Фердросс (Австрія), «позитивне міжнародне право залежить від певних, йому адресованих правових принципів. Тому ці принципи створюють нормативну основу, що поєднує всі держави в єдине ціле. Без такої єдності спільнота держав розпалася б на окремі групи держав, які безперестанно ворогують між собою».

ЮС СТРІКТУМ - (лат. jus strictum — суворе право) — право, що витлумачено без будь-якої зміни і в найточнішому його розумінні; формула рим. права, що дозволяє протиставити суворо форм, застосуванню прав, норм більш поглиблене їх тлумачення з урахуванням вимог bona fides (лат. — добросовісності). У міжнар. праві поняття Ю. с. пов'язано з розвитком у ньому позитивіст, начала на противагу нормам, заснованим на реліг., етич., природних та ін. подібних засадах. Д-ви у цей період були єдиними суб'єктами міжнар. права, і міжнар. звичаєве право розвивалося передусім по лінії Ю. с, а саме як система прав, норм, які мали тлумачитися суворо і буквально. Тому міжнар. звичаєве право було типовим Ю. с. і у відповідних частинах залишається таким до нашого часу. Права в цій системі мали тенденцію трансформуватися в абсолютні права, однак таке їх жорстке здійснення не ототожнювалося із зловживанням правами. Так, майже абс. право імунітету дип. агентів за кордоном урівноважено абс. правом оголосити такого агента небажаною особою (персоною нон грата). Водночас тривала договірна практика держав призвела до того, що норми міжнар. права, виконання яких пов'язано із застосуванням принципу добросовісності або принципу неупередженості, поступово почали розглядатися у міжнар. угодах консенсуальними. В результаті в сучас. міжнар. договірному праві й міжнар. звичаєвому праві, що походить від договорів, Ю. с. значною мірою 472 трансформувалося в юс еквум, тобто в норми міжнар. права, які мають тлумачитися і застосовуватися розумно та неупереджено. Зокрема, це випливає з норм, які характеризують принцип визнання, а саме, що нові спільноти, котрі набувають міжнар. правосуб'єктності, мають вважатися такими, що визнаються юс еквум тією мірою, якою воно включено до міжнар. звичаєвого права.

ЮС ЦИВІЛЕ - (лат. jus civile — цивільне право) — термін римського права, який згідно з визначенням рим. юриста Е. Папініана, даним у Дигестах Юстиніана, є правом, що походить від статутів, плебісцитів, сенатусконсультів, указів імператора та авторитетних юристів. Етимологічно Ю. ц. вказує на право, надане гр-нам (лат. cives), а з посиланням на Рим є цив. правом для рим. гр-н (лат. jus civile proprium Romanorum — власне римське цив. право). Для юристів респ. Риму Ю. ц. було правом, що застосовувалося до взаємовідносин гр-н, і, отже, приват, правом. Раннітрактати, присвячені Ю. ц. [«Libri juris civilis» або «Comrnentarii juris civilis» (або de jure civili)], стосувалися майже виключно приват, права. Одним з найвідоміших коментарів Ю. ц. було «Цивільне право у трьох книгах» рим. юриста М. Сабіна. Його системи дотримувалися і пізніші юристи, які називали свої праці «відповідно до Сабіна» (ad Sabinum). В рим. праві протилежністю Ю. ц. є юс преторіум, або юс гонораріум (лат. jus praetorium, або jus honorarium), — преторське право, за яким претори, будучи вищими магістратами в респ. Римі після консулів, мали право оголошувати едикти народу (лат. jus edicendi), щоб підтримати (лат. adjuvare), доповнити (лат. supplere) або виправити (лат. corrigere) існуюче право в інтересах громади (лат. proper utilitatem publicum — власне суспільної користі) і таким чином врахувати умови прав, та екон. розвитку останньої. Це стосувалося й Ю. ц., яке також могло змінюватися претор, правом (Дигести Юстиніана). Преторське право стосувалося насамперед процедур, заходів, які, не змінюючи структури первіс. інституцій, реформували їхню захисну функцію, що іноді призводило до істот, змін в чинному праві. Водночас Ю. ц. було відмінним і від юс генціум, що частково збігалося з юс преторіум. Термін «юс цивіле» також застосовується до системи норм приват, права, яке саме в цьому значенні називається «цивільним правом».

Ютуб, youtube.com– американський сервіс (власність Google), призначений для перегляду та розміщення створеного користувачами відео з усього світу в Інтернеті. Професійно зняті фільми, кліпи, любительські відеозаписи, відеоблоги. Надає послуги хостингу відеоматеріалів. Користувачі можуть додавати, переглядати і коментувати відеозаписи.