жнар. права. ЮС ГЕНЦГУМ - (лат. jus gentium — право народів, міжнародне право) — термін римського права, що уособлював систему прав, норм, відмінних від юс цивіле. Останнє походило від потреб род. громади і як суворе, жорстке та обмежене право застосовувалося винятково до рим. гр-н, залишаючи неримлян поза сферою його дії. Але ця архаїчна система права не могла зберігатися у незмін. вигляді, коли Рим почав перетворюватися на велику імперію і приваблювати іноземців. їх статус офіційно визнали у 242 до н. е., коли було запроваджено посаду другого претора (лат. praetor qui inter peregrinos jus dicit — претор, що вершить суд між перегринами, або praetor peregrinus — претор перегринів), який розглядав спори між іноземцями або 464 між іноземцями і рим. гр-нами. Це призвело до виникнення нової системи норм лібер. характеру, яка поєднувала ціннісні елементи рим. права, так само як елементи іноз. права, передусім грецького, і наповнило їх принципами справедливості та неупередженості. Таким чином, громіздкі формальності юс цивіле значною мірою були усунені, й нова система норм, що діяла на противагу старому юс цивіле, утвердилася як самост. джерело рим. права. Однак Ю. г., як і юс цивіле, регулювало відносини між індивідами, тому немає підстав для розгляду його міжнар. правом у традиц. розумінні, тобто як такого, що регулює відносини між д-вами. Проте час від часу рим. джерела права застосовували зіставлення Ю. г. з юс цивіле у ширшому розумінні. Великого значення таке зіставлення їх набуло у першій частині Корпус юріс цивіліс — Інституціях, що починаються з вислову рим. юриста Гая (2 ст. н. е.), котрий протиставляв юс цивіле, що є правом, яке кожний народ встановлює для себе, Ю. г., встановленому для усіх людей природ, розумом і якого дотримуються всі народи (лат. gentes). Це філос. узагальнення рим. реалій змінило первісне значення Ю. г. Якщо історично встановлене Ю. г. лише в окр. випадках використовувало іноз. елемент, то у філос. розумінні воно, за Гаєм, виражало універс. значення його прав, норм та інститутів, що «є повсюди». До них належали, зокрема, прав, норми та інститути, що регулюють шлюб, захист власності, відшкодування завданої шкоди, а також ті, що набули міжнар. характеру, подібно до права посольства або права здобичі на війні. Виникнення нового за природою та змістом Ю. г. стало результатом засвоєння Римом концепції юс натурале (права природи, або природ, права), розробленої грец. філософами, передусім стоїками у 3 ст. до н.е. Римляни розглядали право природи як дійсне право і відповідно Ю. г. — як його втілення. Виняток становило лише рабство, яке також «було повсюди» і проголошувалося інститутом Ю. г., але таким, що не належить до юс натурале, згідно з яким усі люди є вільними. Таким чином, рим. юристи 2 ст. н. е. застосовували Ю. г. і юс натурале майже в однаковому значенні, розглядаючи їх як сукупність правових норм універсального характеру, включаючи норми, що походять від розуму, справедливості та неупередженості. Отже, істор. значення Ю. г. полягало в тому, що з його розвитком як права, котре належить до юс натурале, була створена система загальних для всіх народів прав, норм, необхідних для їх співіснування. Середньовічна Європа, що здійснила у 12 ст. рецепцію Корпус юріс цивіліс, не тільки засвоїла відмінність між юс цивіле та Ю. г., а й розвинула рівень універсальності норм останнього в рамках такої своєрід. спільності народів, якою була в цей період Священна Римська імперія. Вона виникла після розпаду Рим. імперії у складі численних держ. утворень, очолюваних монархами, і мала демонструвати світську (імператорську) і духовну (християнську) єдність значної частини Європи. Подібно до рим. юристів, які застосовували принципи Ю. г. до відносин усередині Рим. імперії, новітні юристи вважали само собою зрозумілим, що конфлікти між государями в межах Священної Рим. імперії мають вирішуватися з посиланням на Корпус юріс цивіліс, в якому було знайдено чимало прав, принципів для розв'язання 465 спорів, що виникали між монархами з приводу здійснення тих чи ін. їхніх прав. Так, рим. право власності було адаптоване до тер. спорів монархів, а рим. контрактне право дало поштовх формулюванню права договорів. Крім того, принципи Ю. г. адаптувалися до регулювання таких сфер заг. інтересу, як ведення війни, укладання миру, недоторканність послів тощо. Водночас розвивалася посередницька юрисдикція третейських судів, що розглядали спори європ. монархів на основі застосування договір, та звичаєвих норм права, а також принципів розуму, правосуддя і рівності. Таке засвоєння Ю. г. супроводжувалося дальшим розвитком його як юс нату-рале і визнанням таким, що грунтується на заг. згоді. Значний внесок у розвиток поняття Ю. г. як права, що управляє міжнар. відносинами, зробила христ. філософія та пов'язані з нею ідеї про прав, єдність світу, які виходили переважно з концепцій природ, права. Водночас з Ю. г. поступово почали виокремлюватися позит. норми, що було результатом зростання значення у міжнар. відносинах договорів. Пояснювалося це як екон. факторами (зокрема розвитком торгівлі та кап., відносин), так і політичними — б-бою імператора і папи римського за верховенство у Священній Рим. імперії, яка поряд з рухом Реформації за реліг. свободу послаблювала і так нестійку єдність її складових частин, та суверенізацією останніх, вінцем якої став Вестфальський мирний договір 1648, що остаточно визнав принцип тер. суверенітету. В результаті Ю. г. була відокремлена від етики й теології, її почали розглядати як галузь юриспруденції. Видатними представниками нового напряму в розвитку Ю. г. були П. Беллі (1505-72), Б. Мала (1548— 84), А. Джентілі (1552-1608), Ф. Суарес (1548 -1617), Ф. де Віторія (1486- 1546). Останній замшив Ю. г. новим терміном юс інтер ген-тес (лат. jus inter gentes — право між народами). Це право вже не обмежувалося західноєвроп. країнами, а розглядалося таким, що охоплює все людство, оскільки коріниться у природ, праві. Але воно регулює лише осн. принципи люд. відносин, тоді як утілення його в життя здійснюється звичаями та договорами. З кін. 17 ст. термін «юс генціум» почав визнаватися як такий, що регулює відносини незалеж. держав. По суті Ю. г. можна вважати прообразом сучас. міжнар. права, яке також грунтується на спільних прав, ідеях народів, зумовлених загальнолюд. природою, що надає його основополож. нормам універс. значення. У доктрині міжнар. права термін «юс генціум» у перекладі англ. мовою іноді вживається як «право націй» (law of nations) або навіть «міжнародне право» (international law), тобто як тотожне останнім. Це, однак, не може змінити його значення як джерела рим. права, засвоєного і розвиненого в Європі упродовж 12—17 ст., і в оновленому вигляді воно було використане для прав, організації нової системи міжнар. відносин, що виходила із суверенної рівності держав, і наприкінці 18 ст. стало називатися міжнар. правом.