СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ЮРИСДИКЦІЯ - [лат. jurisdictio — судочинство, від jus (juris) — право і dicere — говорити, проголошувати] — 1) Встановлена зак-вом сукупність повноважень відповідних органів держ. влади та органів місц. самоврядування розглядати та вирішувати прав, спори і справи про правопорушення, давати правову оцінку діянням осіб або ін. суб'єктів права з т. з. їх правомірності або неправомірності, застосовувати санкції до правопорушників. За характером справ, які розглядаються, Ю. може бути адміністративною, конституційною та ін. 2) Тер. межі компетенційної сфери діяльності певних органів держ. влади або органів місц. самоврядування. ю. може визначатися за територією, на яку поширюються повноваження того чи ін. публічно-владного органу (напр., за місцем скоєння злочину або за місцем мешкання відповідача). 3) Відправлення правосуддя або підсудність. У даному випадку зміст Ю. полягає у реалізації судом повноважень: а) керувати суд. процесом; б) судити і виносити компетентне рішення; в) зобов'язувати до виконання рішення, що прийняте. Ю. судів може визначатися особливостями кола осіб, які є учасниками суд. розгляду справи (напр., підсудність військовослужбовців військ, судам). 4) У міжнар. праві розрізняється Ю. д-ви та Ю. міжнародна. Ю. д-ви поділяється на територіальну та особисту (національну). Ю. територіальна зумовлюється суверенністю влади д-ви в межах її території, де вона має абсолютну Ю., за винятком випадків, коли відповід. міжнар. угодами не передбачається інше. Особиста (національна) Ю. д-ви поширюється на своїх гр-н, які перебувають за межами її території (напр., у відкритому морі, в Антарктиці, в косм. просторі). В окр. випадках, передбачених нац. зак-вом, Ю. д-ви поширюється на гр-н цієї д-ви, які перебувають на тер. ін. д-ви, однак здійснюватися така Ю. може лише на тер. своєї д-ви, якщо інше не передбачено міжнар. угодами. Ю. міжнародна — це підсудність певної категорії справ міжнар. органам. Даний вид Ю. на відміну від Ю. д-ви є певним обмеженням держ. суверенітету. Цей фактор зумовлює те, що для визнання Ю. будь-якого міжнар. органу необхідна явно виражена згода відповід. д-ви. Так, згідно зі ст. 36 Статуту Міжнар. суду ООН д-ви можуть (але не зобов'язані) заявити 463 про обов'язковість для себе Ю. Міжнар. суду. До цього часу більшість держав не визнали його Ю. як обов'язкову для себе.

ЮРИСПРУДЕНЦІЯ - [лат. juris prudentia, від jus (juris) — право і prudentia — знання, наука] — букв, знання права. Термін вживається у значенні як юридичної науки, так і сфери практичної юридичної діяльності. В наук, аспекті він близький до терміна «правознавство».

ЮС ІНТЕР ГЕНТЕС - лат. jus inter gentes -право між народами) — термін, уведений у доктрину міжнар. права ісп. правознавцем і теологом Ф. де Віторія (1486—1546). Цитуючи поняття «юс генціум», яке дав рим. юрист Гай у своїх Інституціях, Ф. Віторія визначив його як «таке, що встановлено природною причиною між усіма народами» (лат. inter omnes gentes — між усіма народами). Заміна юс генціум — права народів на Ю. і. г. — права між народами (саме так цей термін лат. мовою увійшов у л-ру 16—17 ст.) мала 468 принципове значення, оскільки новий термін почав асоціюватися з тим поняттям, яке в кін. 18 ст. стало називатися міжнар. правом. Термін «міжнародне право» вперше був ужитий англ. юристом і філософом І. Бентамом 1780, і фактично він є буквальним перекладом терміна «юс інтер гентес».

ЮС АД БЕЛЛУМ - право звернення до війни. В період з кін. 18 ст. і до Першої світ, війни 1914—18 у міжнар. праві звернення до війни вважалося допустимим засобом вирішення спорів між д-вами і здійснювалося в порядку самодопомоги. Водночас повинні були застосовуватися закони та звичаї війни (юс ін белло). Ю. а. б. було поступово обмежено: спочатку в Статуті Ліги Націй (ст.15—20), а потім — у Паризькому пакті 1928 (Пакт Бріана— Келлога 1928), який заборонив війну як знаряддя нац. політики. Статут ООН остаточно визнав незаконність війни як такої і, отже, Ю. а. б. У статутах міжнародних воєнних трибуналів, утворених 1945 для суд. переслідування і покарання головних нім. та япон. військових злочинців у Нюрнберзі й Токіо, визначено склади міжнар. злочинів; зокрема, планування, підготовку, розв'язання та ведення агрес. війни або війни на порушення міжнар. договорів визнані злочинами проти миру. Відповідно у вироках трибуналів звернення Німеччини та Японії до війни було кваліфіковано порушенням Париз. пакту 1928 в цьому розширеному розумінні, а саме не лише як порушення договір, зобов'язань, а й як злочинні дії, спрямовані проти миру. Незаконність звернення до війни на порушення міжнар. договорів поряд з ін. принципами, встановленими Статутом Міжнар. воєнного трибуналу в Нюрнберзі (відомі також як принципи Нюрнб. трибуналу), були підтверджені в Резолюції ГА ООН 1946 і набули статусу загальновизнаних принципів міжнар. права.

жнар. права. ЮС ГЕНЦГУМ - (лат. jus gentium — право народів, міжнародне право) — термін римського права, що уособлював систему прав, норм, відмінних від юс цивіле. Останнє походило від потреб род. громади і як суворе, жорстке та обмежене право застосовувалося винятково до рим. гр-н, залишаючи неримлян поза сферою його дії. Але ця архаїчна система права не могла зберігатися у незмін. вигляді, коли Рим почав перетворюватися на велику імперію і приваблювати іноземців. їх статус офіційно визнали у 242 до н. е., коли було запроваджено посаду другого претора (лат. praetor qui inter peregrinos jus dicit — претор, що вершить суд між перегринами, або praetor peregrinus — претор перегринів), який розглядав спори між іноземцями або 464 між іноземцями і рим. гр-нами. Це призвело до виникнення нової системи норм лібер. характеру, яка поєднувала ціннісні елементи рим. права, так само як елементи іноз. права, передусім грецького, і наповнило їх принципами справедливості та неупередженості. Таким чином, громіздкі формальності юс цивіле значною мірою були усунені, й нова система норм, що діяла на противагу старому юс цивіле, утвердилася як самост. джерело рим. права. Однак Ю. г., як і юс цивіле, регулювало відносини між індивідами, тому немає підстав для розгляду його міжнар. правом у традиц. розумінні, тобто як такого, що регулює відносини між д-вами. Проте час від часу рим. джерела права застосовували зіставлення Ю. г. з юс цивіле у ширшому розумінні. Великого значення таке зіставлення їх набуло у першій частині Корпус юріс цивіліс — Інституціях, що починаються з вислову рим. юриста Гая (2 ст. н. е.), котрий протиставляв юс цивіле, що є правом, яке кожний народ встановлює для себе, Ю. г., встановленому для усіх людей природ, розумом і якого дотримуються всі народи (лат. gentes). Це філос. узагальнення рим. реалій змінило первісне значення Ю. г. Якщо історично встановлене Ю. г. лише в окр. випадках використовувало іноз. елемент, то у філос. розумінні воно, за Гаєм, виражало універс. значення його прав, норм та інститутів, що «є повсюди». До них належали, зокрема, прав, норми та інститути, що регулюють шлюб, захист власності, відшкодування завданої шкоди, а також ті, що набули міжнар. характеру, подібно до права посольства або права здобичі на війні. Виникнення нового за природою та змістом Ю. г. стало результатом засвоєння Римом концепції юс натурале (права природи, або природ, права), розробленої грец. філософами, передусім стоїками у 3 ст. до н.е. Римляни розглядали право природи як дійсне право і відповідно Ю. г. — як його втілення. Виняток становило лише рабство, яке також «було повсюди» і проголошувалося інститутом Ю. г., але таким, що не належить до юс натурале, згідно з яким усі люди є вільними. Таким чином, рим. юристи 2 ст. н. е. застосовували Ю. г. і юс натурале майже в однаковому значенні, розглядаючи їх як сукупність правових норм універсального характеру, включаючи норми, що походять від розуму, справедливості та неупередженості. Отже, істор. значення Ю. г. полягало в тому, що з його розвитком як права, котре належить до юс натурале, була створена система загальних для всіх народів прав, норм, необхідних для їх співіснування. Середньовічна Європа, що здійснила у 12 ст. рецепцію Корпус юріс цивіліс, не тільки засвоїла відмінність між юс цивіле та Ю. г., а й розвинула рівень універсальності норм останнього в рамках такої своєрід. спільності народів, якою була в цей період Священна Римська імперія. Вона виникла після розпаду Рим. імперії у складі численних держ. утворень, очолюваних монархами, і мала демонструвати світську (імператорську) і духовну (християнську) єдність значної частини Європи. Подібно до рим. юристів, які застосовували принципи Ю. г. до відносин усередині Рим. імперії, новітні юристи вважали само собою зрозумілим, що конфлікти між государями в межах Священної Рим. імперії мають вирішуватися з посиланням на Корпус юріс цивіліс, в якому було знайдено чимало прав, принципів для розв'язання 465 спорів, що виникали між монархами з приводу здійснення тих чи ін. їхніх прав. Так, рим. право власності було адаптоване до тер. спорів монархів, а рим. контрактне право дало поштовх формулюванню права договорів. Крім того, принципи Ю. г. адаптувалися до регулювання таких сфер заг. інтересу, як ведення війни, укладання миру, недоторканність послів тощо. Водночас розвивалася посередницька юрисдикція третейських судів, що розглядали спори європ. монархів на основі застосування договір, та звичаєвих норм права, а також принципів розуму, правосуддя і рівності. Таке засвоєння Ю. г. супроводжувалося дальшим розвитком його як юс нату-рале і визнанням таким, що грунтується на заг. згоді. Значний внесок у розвиток поняття Ю. г. як права, що управляє міжнар. відносинами, зробила христ. філософія та пов'язані з нею ідеї про прав, єдність світу, які виходили переважно з концепцій природ, права. Водночас з Ю. г. поступово почали виокремлюватися позит. норми, що було результатом зростання значення у міжнар. відносинах договорів. Пояснювалося це як екон. факторами (зокрема розвитком торгівлі та кап., відносин), так і політичними — б-бою імператора і папи римського за верховенство у Священній Рим. імперії, яка поряд з рухом Реформації за реліг. свободу послаблювала і так нестійку єдність її складових частин, та суверенізацією останніх, вінцем якої став Вестфальський мирний договір 1648, що остаточно визнав принцип тер. суверенітету. В результаті Ю. г. була відокремлена від етики й теології, її почали розглядати як галузь юриспруденції. Видатними представниками нового напряму в розвитку Ю. г. були П. Беллі (1505-72), Б. Мала (1548— 84), А. Джентілі (1552-1608), Ф. Суарес (1548 -1617), Ф. де Віторія (1486- 1546). Останній замшив Ю. г. новим терміном юс інтер ген-тес (лат. jus inter gentes — право між народами). Це право вже не обмежувалося західноєвроп. країнами, а розглядалося таким, що охоплює все людство, оскільки коріниться у природ, праві. Але воно регулює лише осн. принципи люд. відносин, тоді як утілення його в життя здійснюється звичаями та договорами. З кін. 17 ст. термін «юс генціум» почав визнаватися як такий, що регулює відносини незалеж. держав. По суті Ю. г. можна вважати прообразом сучас. міжнар. права, яке також грунтується на спільних прав, ідеях народів, зумовлених загальнолюд. природою, що надає його основополож. нормам універс. значення. У доктрині міжнар. права термін «юс генціум» у перекладі англ. мовою іноді вживається як «право націй» (law of nations) або навіть «міжнародне право» (international law), тобто як тотожне останнім. Це, однак, не може змінити його значення як джерела рим. права, засвоєного і розвиненого в Європі упродовж 12—17 ст., і в оновленому вигляді воно було використане для прав, організації нової системи міжнар. відносин, що виходила із суверенної рівності держав, і наприкінці 18 ст. стало називатися міжнар. правом.

ЮС ДІСПОЗІТІВУМ - (лат. jus dispositivum) — право, спроможне змінюватися на противагу консенсуальним зобов'язанням. У міжнар. праві Ю. д. — партикулярні норми, відмінні від норм міжнар. юс когенс. Вони є нормами окр. держав і зобов'язують лише ці д-ви, тоді як норми юс когенс є, переважно, нормами заг. міжнар. права і зобов'язують усі д-ви. Будучи «гнучким правом», норми Ю. д. за певних умов можуть змінюватися за згодою сторін. Це залежить від того, чи міжнар. звичаєве право є когентним (імперативним) чи ні. Сторони, які домовляються, можуть на основі договору не тільки відступити від «гнучкого» партикуляр. права, що зобов'язує ті самі д-ви, але також від «гнучкого» заг. звичаєвого права, якщо воно є Ю. д. Вони не можуть законно відступати від заг. звичаєвого права, що має когентний характер, оскільки таке відхилення може зробити договори недійсними внаслідок первіс. незаконності змісту і припинити їх дію в майбутньому. Якщо сторона укладає другий договір, не сумісний зі змістом першого договору, з тією самою стороною, то другий договір є дійсним і його укладення припиняє дію першого договору взаєм. згодою відповідно до принципу lex posterior derogat prior (лат. — наступний закон скасовує попередній). Але якщо д-ва укладає договір з третьою д-вою, зміст якого порушує більш ранній договір з ін. д-вою, то другий договір не втрачає закон, сили, хоча сторона, що уклала обидва договори, є винною у цьому незакон, акті. Стосовно багатостор. договорів, то останній договір, який суперечить більш давньому договору, є дійсним, якщо обидва договори укладені між одними й тими самими д-вами. Однак складніші проблеми виникають, якщо останній двосторонній чи багатостор. договір, укладений двома або більше сторонами, але не всіма сторонами більш раннього багатостор. договору, є несумісним з цим раннім договором. Тут можуть виникати різні ситуації, які також пов'язані з ієрархіч. становищем норм Ю. д. і норм юс когенс у міжнар. праві. Так, якщо наст, двосторонній або багатостор. договір, укладений між сторонами — всіма учасниками первіс. багатостор. договору, то його дійсність знову залежить від того, чи відступає ост. договір від когентних норм чи лише від норм Ю. д. більш раннього договору. Ост. договір є дійсним, якщо більш ранній договір ясно дозволяє укладати договори цього типу, або розуміється, що первіс. договір розглядається як Ю. д. Більш раннім договором може бути встановлено, що сторони правомочні шляхом прийняття за взаєм. згодою нового договору замінити більш ранній договір за умови, що новий договір буде відкритий для доступу первіс. сторін. У такому разі більш ранній договір залишається чинним для первіс. сторін, які не є сторонами більш пізнього договору і не приєдналися до нього. Але більш ранній договір може містити когентні норми, і в такому разі ост. двосторонній чи багатостор. договір, укладений не всіма первіс. сторонами, при відхиленні від цих норм є не тільки незаконним, а й недійсним. Такий підхід застосовується не лише до первіс. дійсності наст, договору, а й до припинення дійсності першого договору. Менша кількість учасників першого багатостор. договору не може законно змінити більш ранній договір чи відступитися від нього навіть за взаєм. згодою.

ЮС ЕКВУМ - (лат. jus aequum — рівне, справедливе право) — неупереджене право. В рим. праві цей термін був тотожним терміну еквітас (лат. aequitas — справедливість, рівність перед законом) і використовувався на противагу юс стріктум (лат. jus strictum — суворе право) для вираження пристосування (адаптації) права до обставин індивід, випадку. У міжнар. праві виражає прав, порядок, в якому права є відносними і мають здійснюватися розумно і добросовісно. В сучас. міжнар. праві договірні права, як правило, формулюються як норми Ю. е. Однак, якщо сторони бажають, вони можуть створювати консенсуальний юс стріктум, напр., згідно з формулою «за всіх обставин». У процесі створення відносних прав типовим наміром сторін є те, що ці права мають тлумачитися неупереджено, а саме в дусі добросовісності, заг. смислу і розумності. Таким чином, добросовісність у цьому контексті не обмежується більше тим, що вона первісно означала на поч. фазі еволюції міжнар. права договорів, а саме bona fides (лат. — добросовісність) як відмінне від mala fides (лат. — нечесні наміри, недобросовісність), оскільки в сучас. міжнар. праві більше наголошується на застосуванні норм Ю. е. як відмінних від норм юс стріктум. Таким, напр., є значення п. 2 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким д-ви мають добросовісно виконувати взяті на себе зобов'язання за цим Статутом. На рівні міжнар. судів і трибуналів та навіть на найширшому рівні існує практика тлумачення і застосування міжнар. права як Ю. е. Сторони, що беруть участь у міжнар. спорах, добровільно підкоряються юрисдикції міжнар. суд. установ. Відповідно під консенсуальним характером компромісу (рішення) розуміється, що самі сторони та суд. органи, які наділені делегованою компетенцією, мають здійснювати свої права та обов'язки розумним і справедливим способом. Сьогодні міжнар. суди і трибунали мають тенденцію застосовувати всю сферу дії норм міжнар. права як Ю. е., і це перетворює зобов'язання абс. характеру на відносні зобов'язання, в яких елементи Ю. е. набувають вирішального значення. Крім того, чітке включення до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН заг. принципів права як третього правостворювального процесу (після міжнар. конвенцій і міжнар. звичаїв) також є правовим способом для переходу міжнар. права від норм юс стріктум до норм Ю. е.