СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ - (United Nations Organization; Organisation des Nations Unies), ООН (UNO; ONU) - міжнародна організація незалежних, суверенних держав, які визнали Статут ООН. її основним завданням є підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки, розвиток співробітництва між державами. Ідея утворення всеосяжної у сфері своєї діяльності міжнар. організації для підтримання миру у світі вперше була втілена у Лізі Націй. Однак у 30-х pp. 20 ст. крайній націоналізм та шовінізм і побудована на них політика переросли в політ, реваншизм, тоталітаризм і мілітаризм в одних країнах та ізоляціонізм — в інших. За цих умов Ліга Націй виявилася нежиттєздатною і не змогла запобігти Другій світовій війні 1939 — 45. Тому утворення нової організації для підтримання миру і відкритої для міжнар. співробітництва стало одним з найголовніших завдань держав, що протистояли в цій війні агресії нацистської Німеччини та ін. держав гітлер. коаліції. 14. VIII 1941 президент США Ф. Рузвельт і прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль прийняли Декларацію принципів, відому як Атлантична хартія, в якій висловили сподівання на те, що після остаточного знищення нацист, тиранії буде встановлено мир, який дасть можливість усім країнам жити в безпеці на своїй території, а також забезпечить таке становище, за якого всі люди в усіх країнах могли б усе своє життя не знати ні страху, ні злиднів. Для цього д-ви світу повинні відмовитися від застосування сили, а д-ви, які загрожують або можуть загрожувати агресією, мають бути роззброєні до встановлення більш широкої та надійної загальної безпеки. 24.УІІІ 1941 до Хартії приєднався СРСР. 1.1 1942 у м. Вашингтоні (США) представники 26 країн (у т. ч. СРСР, США та Великобританії) прийняли Декларацію Об'єднаних Націй (див. Вашингтонська декларація 1942). В ній уряди цих держав зобов'язувалися використати всі свої військ, та екон. ресурси проти держав «Осі» і країн, що приєдналися до гітлерів. коаліції. Питання про утворення нової міжнар. організації було вирішено на Московській конференції 1943 з участю міністрів за-корд. справ СРСР, США і Великобританії (19-30.Х 1943). У прийнятій Декларації про загальну безпеку (відомій як Московська декларація), до якої приєднався також Китай, проголошувалася «необхідність заснування у можливо короткий строк загальної міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки, заснованої на принципах суверенної рівності всіх миролюбних держав і відкритої для членства всіх таких держав, великих і малих». На Конференції у Вашингтоні (садиба Думбартон-Окс — «Думбартонські дуби», вересень— жовтень 1944) представники СРСР, США та Великобританії, а також Китаю розробили й ухвалили пропозиції стосовно цілей, принципів та структури такої організації. Вони були надіслані ін. д-вам, що підписали Декларацію Об'єднаних Націй. На Кримській (Ялтинській) конференції 1945 лідери СРСР, США та Великобританії заявили в комюніке від 11.ІІ 1945, що «утворення очікуваної міжнародної організації є найбільшою можливістю у 304 всій історії людства для виникнення у найближчі роки найважливіших умов» для підтримання міцного і тривалого миру. Зазнач, пропозиції були покладені в основу Статуту ООН, розробленого на Конференції у м. СанФранциско (США, 25.IV-26.VI 1945). У ній узяли участь 50 держав, у т. ч. Україна. Статут було підписано 26.УІ 1945. Невдовзі його підписала і Польща, ввійшовши таким чином до кола держав — засновниць ООН. Офіційно ООН почала функціонувати 24.Х 1945, після того, як її Статут був ратифікований більшістю держав, що його підписали, в т. ч. СРСР, США, Великобританією, Францією та Китаєм. Відтоді ця дата відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. Цілі ООН викладено в ст. 1 Статуту, а саме: підтримання міжнар. миру і безпеки; розвиток дружніх відносин між націями на основі рівноправності та самовизначення народів; здійснення міжнар. співробітництва у вирішенні проблем екон., соціального, культур, і гуманіт. характеру; поважання прав людини та осн. свобод незалежно від раси, статі, мови та релігії; застосування виключно мирних засобів розв'язання міжнар. спорів та врегулювання ситуацій, що загрожують миру, відповідно до принципів справедливості та міжнар. права; бути центром узгодження дій націй у досягненні спільних цілей Організації. Зазначені цілі, тільки в більш заг. формі, окреслені і в преамбулі Статуту ООН. У ній проголошено рішучість «забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах». Вказується також призначення ООН: «створити умови, за яких можна додержуватися справедливості й поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права». З огляду на позит. зміни, що відбулися в ООН з часу її заснування, «дотримання принципів справедливості та міжнародного права» стало не лише умовою підтримання міжнародного миру, а й однією з цілей Організації. У шир. плані в преамбулі проголошується «віра в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність великих і малих націй». У ст. 2 Статуту сформульовано принципи, якими повинні керуватися для досягнення зазначених цілей як органи ООН, так і члени Організації, а саме: 1) принцип суверен, рівності всіх членів Організації; 2) добросовісне (англ. in good faith) виконання членами Організації взятих на себе зобов'язань; 3) вирішення усіх міжнар. спорів мир. засобами і так, щоб не піддавати загрозі мир, безпеку та справедливість; 4) відмова у міжнар. відносинах від застосування сили або погрози її застосування проти ін. держав; 5) підтримка заходів, здійснюваних ООН, і утримання від надання допомоги будь-якій д-ві, проти якої ООН застосовує дії превентивного або примус, характеру; 6) забезпечення того, щоб д-ви, які не є членами ООН, діяли відповідно до ст. 2 Статуту з метою підтримання міжнар. миру та безпеки; 7) невтручання у справи, що належать до внутр. компетенції будь-якої д-ви. Зазначені принципи Статуту ООН є найважливішими принципами заг. міжнар. права і належать до категорії норм юс когенс (лат. jus cogens). Дальшого розвитку ці принципи набули в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх 305 відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970. Членами ООН можуть бути всі миролюбні д-ви, які беруть на себе зобов'язання відповідно до Статуту і які бажають ці зобов'язання виконувати. Прийняття такої д-ви в члени Організації проводиться рішенням Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) за рекомендацією Ради Безпеки ООН (РБ ООН) (ст. 4). Таке членство відповідає принципу універсальності міжнар. організації, який був поступово реалізований ООН у процесі ліквідації колоніалізму та утворення нових незалеж. держав, з одного боку, і перетворення Німеччини та її союзників у Другій світ, війні на дем. д-ви — з іншого. Станом на 2001 членами ООН є 191 держава. ГА має право, за рекомендацією РБ, призупиняти здійснення прав і привілеїв будь-якої держави-члена, а також виключати її з Організації. Здійснення прав і привілеїв члена ООН може бути призупинено, якщо РБ вживає проти нього заходів примус, характеру. Така д-ва може бути виключена з Організації, якщо вона систематично порушує принципи Статуту. Права і привілеї члена Організації можуть бути поновлені РБ (ст. 5—6). Так, ГА ООН 1974 позбавила Пд.-Афр. Республіку права брати участь в її засіданнях та голосуванні через здійснювану цією д-вою політику апартеїду; вона була поновлена в своїх правах 1994 після проведення у країні дем. виборів. ООН також виробила практику надання статусу спостерігача державам — не членам ООН, визвольним рухам, урядовим і неуряд. міжнар. організаціям на їх прохання. Такий статус надано Ватикану, Швейцарії, Палестині, Організації афр. єдності, Європ. Союзу, Організації іслам, конференції, Міжнар. к-ту Черв. Хреста та ін. Відповідно до Статуту ООН гол. органами Організації є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада ООН, Рада ООН з опіки, Міжнародний суд ООН та Секретаріат ООН. Кожний з цих органів має чітко визначену компетенцію і сферу діяльності. Крім того, в разі необхідності ГА та РБ можуть утворювати і допоміж. органи (п. 2 ст. 7). До ГА ООН входять представники всіх держав — членів Організації. Вона є гол. дорадчим органом ООН і має право обговорювати всі питання, що підпадають під дію Статуту, і давати щодо них рекомендації. Хоча рішення ГА не мають обов'язкової юрид. сили для урядів держав — членів ООН, вони є вагомими як вираження колект. думки держав з важливих питань або як моральна санкція з боку світ, співтовариства. ГА зробила значний внесок у кодифікацію та прогресивний розвиток міжнар. права. В процесі діяльності Асамблеї склалася практика, коли положення її резолюцій стосовно міжнар. права можуть набувати значення звичаєвих норм міжнар. права, яскравим прикладом чого може слугувати Загальна декларація прав людини 1948. РБ ООН — орган, який несе гол. відповідальність за підтримання міжнар. миру і безпеки. Вона складається з і 5 членів, з яких 5 — постійні: Великобританія, Китай, Росія, США та Франція. Інші 10 обираються ГА на 2-річ-ний строк. Кожен член РБ має один голос. Рішення з процедур, питань приймаються не менш ніж 9 голосами, а рішення з питань по суті приймаються не менш як 9 голосами, в т. ч. голосами всіх 5 пост, членів Ради. Це правило «одностайності великих держав» часто називають правом вето. Якщо пост, член РБ не підтримує рішення, він може 306 проголосувати проти нього, тим самим скориставшись своїм правом вето; якщо ж не підтримує рішення, але не хоче блокувати його прийняття шляхом застосування вето, він може утриматися від голосування, і це не розглядається як вето. Відповідно до Статуту всі члени ООН мають підкорятися рішенням РБ. Тоді як ін. органи ООН дають рекомендації урядам, лише РБ приймає рішення, які держави-члени зобв'я-зані виконувати. Рада має право розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може призвести до ускладнення відносин між двома або більше д-вами. Якщо в РБ надходить скарга, що стосується загрози миру, Рада спочатку рекомендує сторонам дійти згоди мирним шляхом. Коли ж спір призводить до збройного конфлікту, РБ намагається якомога скоріше покласти йому край. Рада може прийняти рішення про примус, заходи, екон. санкції (напр., ембарго на торгівлю) або колект. воєнні дії. Екон. і соціальна рада ООН (ЕКОСОР), що підпорядковується ГА, є органом, який координує екон. і соціальну діяльність Організації та її спеціалізованих установ. Рада виробляє рекомендації та здійснює діяльність, що стосується проблем розвитку, світ, торгівлі, індустріалізації, природ, ресурсів, прав людини, становища жінок, народонаселення, соціального благополуччя, науки і техніки, запобігання злочинам та багатьох ін. екон. і соціальних питань. ЕКОСОР складається з 54 членів, які обираються кожного року ГА на 3 роки із що-річ. переобранням третини складу, чий 3-річ-ний строк закінчився. Рада ООН з опіки займається питаннями нагляду за управлінням підопіч. територіями, включеними в систему опіки міжнародної. У даний час діяльність Ради призупинена у зв'язку з тим, що мета системи опіки досягнута. Міжнар. суд ООН (МС), що перебуває у м. Гаазі (Нідерланди), є гол. суд. органом ООН. До МС можуть звертатися учасники його Статуту, який є складовою частиною Статуту ООН. Держава — не член ООН може стати учасницею Статуту на умовах, що визначаються у кожному окр. випадку ГА за рекомендацією РБ. Крім того, РБ може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-який юрид. спір. ГА та РБ можуть запитувати у МС консультат. висновки з будь-якого юрид. питання, а ін. органи ООН та її спеціаліз. установи з дозволу ГА можуть запитувати у нього такі висновки з юрид. питань, що належать до сфери їх діяльності. До юрисдикції МС входять усі питання, які передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН та чин. договорами або конвенціями. Д-ви можуть заздалегідь дати зобов'язання, що вони будуть визнавати юрисдикцію МС в особливих випадках, або підписати з цією метою договір чи конвенцію про передачу справ до МС, або зробити особливу заяву про визнання його обов'язкової юрисдикції. Секретаріат ООН обслуговує ці та ін. органи ООН, виконує програми та здійснює політику, прийняту ними. Його очолює Генеральний секретар ООН — найвища посадова особа в Організації, яку призначає ГА за рекомендацією РБ на 5 років з можливістю пролонгації повноважень на «новий строк. Одна з найважливіших його функцій — доводити до відома РБ будь-які питання щодо загрози міжнар. миру і безпеці. В рамках ООН діють також: Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Управління Верховного комісара 307 ООН у справах біженців (УВКБ), Верховний комісар ООН з прав людини та ін. У системі ООН утворено 17 спеціаліз. установ. ООН має правоздатність, привілеї та імунітети. За ст. 104 Статуту вона користується на тер. кожного із своїх членів «такою правоздатністю, яка може виявитися необхідною для виконання її функцій і досягнення її цілей». Правоздатність ООН охоплює властивості як суб'єкта міжнар. права, так і цив. право- та дієздатності як юрид. особи. Статут ООН наділив ООН привілеями та імунітетами, необхідними для досягнення її цілей, якими вона користується на території кожного з своїх членів (ст. 105). В Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй 1946 ООН характеризується як юрид. особа, що має правоздатність укладати угоди, набувати рухоме і нерухоме майно, розпоряджатися ним та порушувати справи в суді (ст. 1). Представники членів ООН та її посад, особи користуються такими привілеями та імунітетами, які потрібні для виконання ними своїх функцій. 1994 ГА прийняла Конвенцію про безпеку персоналу ООН та пов'язаного з нею персоналу 1994, відповідно до якої держави — учасниці Конвенції зобов'язалися встановити крим. відповідальність осіб, що скоюють посягання на персонал ООН та пов'язаний з нею персонал. Офіц. мовами ООН є англ., арабська (ГА, РБ, ЕКОСОР), ісп., кит., рос. та французька, а робочими — англ. і французька. Місцеперебування центральних установ ООН - м. НьюЙорк (США).

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПИТАНЬ ОСВІТИ, НАУКИ І КУЛЬТУРИ - (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization; Organisation des Nations Unies pour l'education, la science et la culture), ЮНЕСКО (UNESCO; Unesco) - міжнар. міжурядова організація, утворена 16.XI 1945 Лондонською конференцією міністрів освіти союзних держав. її учасники підписали установчий акт — Статут ЮНЕСКО, який набув чинності 4.XI 1946. Він складається з 15 статей, норми яких установлюють, зокрема, цілі та обов'язки, склад, структуру й повноваження керівних органів, регулюють окремі питання процедури, взаємини з ООН та іншими міжнар. організаціями. Статут ЮНЕСКО є багатостор. міжнар. договором універсал, характеру. ЮНЕСКО як суб'єкт міжнар. права несе широку міжнар. відповідальність у рамках своєї спец, компетенції, має режим спец, взаємодії з ООН через укладання угод з її Екон. і соціальною радою. Взаємодія державучасниць з ЮНЕСКО здійснюється через: 1) пост, представництва при ЮНЕСКО, які мають статус дип. установ; 2) нац. комісії у справах ЮНЕСКО (в усіх державах-учасницях). ЮНЕСКО відкрита для держав — членів ООН (ст. II Статуту). Налічує 188 членів і 5 асоційованих членів (на 2001). Україна вступила до ЮНЕСКО 12.V 1954. Осн. мета ЮНЕСКО — сприяти зміцненню миру і безпеки через розширення співробітництва народів у сфері освіти, науки та культури в інтересах забезпечення справедливості, законності й прав людини, а також осн. свобод, проголошених у Статуті 308 ООН, для всіх народів незалежно від раси, статі, мови чи релігії. У руслі цієї мети ЮНЕСКО здійснює такі функції: 1) перспективні дослідження щодо необхідних у майбутньому форм освіти, науки, культури і комунікацій; 2) поширення, передача та обмін знаннями через наукові дослідження, підготовку кадрів і викладання; 3) нормотв. діяльність у формі підготовки та прийняття міжнар. конвенцій і рекомендацій; 4) надання послуг експертів державам-учасницям для визначення їх політики у сфері освіти, науки і культури; 5) сприяння державам-учасницям в обміні спец, інформацією. Органи ЮНЕСКО — Генеральна конференція, Виконавча рада й Секретаріат. Ген. конференція, яка є вищим кер. органом ЮНЕСКО, збирається на свої сесії раз на 2 роки, затверджує Програму та бюджет ЮНЕСКО. Уряд кожної держави-члена призначає до Ген. конференції не більше 5 повноважних представників, які обираються після консультацій з нац. комісією або з осв., наук, й культур, установами (ст. IV, п. 1); кожна держава-учасниця має у Ген. конференції один голос. Викон. рада складається з 58 представників державучасниць і збирається на свої сесії раз на 2 роки. Рада є адм. органом, здійснює підготовку роботи Ген. конференції і несе відповідальність за ефективне виконання її рішень. Секретаріат є викон. органом ЮНЕСКО. Налічує 1514 цив. службовців, з яких 645 працює у 73 регіон, бюро та підрозділах Організації і здійснює затверджену Ген. конференцією Програму. Структура Секретаріату включає ряд спец, підрозділів, зокрема, офіс міжнар. стандартів і правничої діяльності, бюро стратегіч. планування, бюдж. бюро, інформ. бюро, координац. бюро, сектори освіти, природничих наук, соціальних та гуманітарних наук, культури, комунікацій та інформації, зовн. зносин та співробітництва, заг. адміністрування тощо. Очолює Секретаріат найвища посадова особа ЮНЕСКО — Ген. директор, який обирається строком на 6 років. ЮНЕСКО наділена державами-учасницями повноваженнями здійснювати правотв. діяльність. До актів, що розробляються і приймаються ЮНЕСКО або за її участю, належать конвенції, декларації, рекомендації, резолюції тощо. На 1.1 2002 під егідою ЮНЕСКО укладено 33 міжнар. договори (конвенції, протоколи), 8 декларацій, ЗО рекомендацій. Конвенції та протоколи ЮНЕСКО є відкритими для приєднання. У рамках ЮНЕСКО реалізується чотири великі програми — «Освіта для всіх упродовж усього життя», «Наука на службі розвитку», «Розвиток культури — спадщина й творчість», «На шляху до комунікаційного та інформаційного суспільства для всіх», а також трансдисциплінарний проект «На шляху до культури світу», який має консолідуючий характер щодо названих програм. ЮНЕСКО здійснює широку видавничу діяльність — крім наук, і довідкової л-ри, виходить ряд період, видань, серед яких найбільш відомими є «Кур'єр ЮНЕСКО», який виходить багатьма мовами, в т. ч. українською. Офіц. мови ЮНЕСКО — англ., араб., ісп., кит., рос. і французька. Робочі мови — англ. і французька. Місцеперебування — м. Париж (Франція).

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ - (North Atlantic Treaty Organization), НАТО (NATO) — наддержавне військово-політ. об'єднання країн Зх. і Центр. Європи та Пн. Америки. Юрид. основою альянсу став ініційований США Північноатлантичний договір 1949, підписаний у м. Вашингтоні 4.IV 1949 США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Норвегією, Данією, Ісландією, Португалією. 1952 до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, 1955 - ФРН, 1981 - Іспанія, 1999 — Польща, Угорщина та Чехія. Гол. метою НАТО її держави-учасниці вважають колект. продукування і реалізацію ефектив. політики в галузі військ, безпеки за допомогою таких форм діяльності: збереження військ, потенціалу, достатнього для запобігання війнам і воєн, конфліктам та підтримання належ, рівня колект. обороноздатності; забезпечення заг. потенціалу, необхідного для врегулювання криз, що можуть впливати на безпеку членів альянсу; активне налагодження діалогу з ін. д-вами світу; розвиток нового, побудованого на співробітництві з новими незалежними д-вами Європи підходу до зміцнення безпеки на континенті; сприяння заходам, спрямованим на посилення процесу контролю над озброєнням і роззброєнням та ін. Широкий спектр завдань НАТО окреслено ст. 4 Північноатлант. договору, яка визначає НАТО трансатлант, форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що стосуються життєво важливих інтересів її членів, насамперед таких, що зачіпають проблеми їх безпеки. Вищим органом НАТО є Північноатлантична Рада, яка періодично (на рівні пост, представників — щонайменше раз на тиждень) проводить комплексні консультації з усіх питань колект. безпеки. Як правило, двічі на рік Рада скликає засідання на рівні міністрів закорд. справ країн альянсу. Засідання на найвищому рівні за участю глав держав і урядів відбуваються у разі особливої необхідності. Підпорядкованими Раді органами НАТО є: Комітет оборонного планування, до компетенції якого належить більшість питань оборон, змісту і в якому представлені всі держави-члени, крім Франції; Група ядерного планування, яка є гол. центром консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядер, сил альянсу в досягненні задовільного стану колект. безпеки (Франція не входить до складу Групи, Ісландія бере участь як спостерігач); Генеральний секретар НАТО — гол. представник альянсу в його зовн. відносинах та контактах, голови Північноатлант. Ради, Комітету оборон, планування та Групи ядер, планування; Міжнародний секретаріат — роб. орган Північноатлант. Ради, який функціонує на пост, основі; Військовий комітет — вищий орган альянсу, до складу якого входять нач. штабів ЗС усіх держав — членів НАТО і який безпосередньо відповідає за розробку відповід. рекомендацій для політ, органів альянсу щодо проблем колект. оборони та необхід. настанов з військ, питань для зональних головнокомандувачів НАТО; Об'єднана військова структура — мережа вищих і звичайних військ, командувань НАТО, яка охоплює усю зону дії Північноатлант. договору (її осн. елементом є Об'єднані ЗС НАТО, на які покладається відповідальність за гарантування безпеки і тер. цілісності держав — членів альянсу, підтримання стабільності 310 й балансу сил у Європі, сприяння врегулюванню криз, забезпечення оборони регіонів, на які поширюється дія Договору); Міжнародний військовий штаб — пост. роб. орган Військ, к-ту НАТО. Крім зазначених органів, за активної участі НАТО у грудні 1991 утв. Раду Північноатлантичного співробітництва (РЦАС; з 30.У 1997 — Рада Євроатлантичного партнерства, РЄАП), яка, об'єднуючи понад 40 держав, у т. ч. країни СНД, покликана здійснювати спостереження за розвитком діалогу, співробітництва і консультацій держав — членів альянсу з його новими партнерами у Центр, та Сх. Європі, а також з новопосталими пострад. д-вами. 1994, враховуючи продовження якісних політ, змін у Європі, Північноатлант. Рада визнала за необхідне утворення дод. органів НАТО: Політико-військового керівного комітету програми «Партнерство заради миру», Об'єднаного комітету з проблем розповсюдження зброї масового знищення, Координаційної групи з питань партнерства та ін. Особливістю розвитку НАТО до поч. 1990-х рр. залишалася стійка ескалація військ, приготувань, спрямованих проти СРСР і країн Варшавського договору (див. Варшавський договір 1955). Зафіксовано кілька етапів формування військ.-політ. стратегії НАТО: 1949—54 — концепція «оборони Європи», 1954—67 — концепція «щита і меча», 1967— 91 — концепція «гнучкого реагування», 1991—99 — концепція «широкого підходу до безпеки», в якій військовий фактор забезпечення колект. безпеки альянсу доповнювався політ, механізмами посилення діалогу і співробітництва з постсоц. країнами Європи. 24.IV 1999 у Вашингтоні НАТО схвалила нову стратег, концепцію, принципова відмінність якої від попередніх полягає у глобал. розумінні проблем трансат-лант. безпеки, в ініціативному закріпленні за альянсом права на екстериторіальність його дій — на проведення «операцій з реагування на кризи» за межами країн, що входять до складу Організації (напр., військ, операція НАТО проти Югославії у березні—червні 1999, проведена без політ.-прав. узгодження з РБ ООН або ОБСЄ). Прав, основу взаємодії України і НАТО становлять: Рамковий док-т програми НАТО «Партнерство заради миру» від 8.II 1994, Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО від 9.УІІ 1997, Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні від 7.У 1997 та щодо призначення офіцерів зв'язку НАТО в Україні від 9.XII 1998, Державна програма співробітництва України з НАТО на період 2001—2004 (затв. Президентом України 27.1 2001), а також пост. ВР України «Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)» від 23.IV 1999.

ОРГАНИ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН - органи, які здійснюють представництво і захист інтересів своєї д-ви та прав і закон, інтересів її гр-н в офіц. відносинах з іноз. д-вами та ін. суб'єктами міжнар. права. Сучасна багатоступенева система таких органів складається з двох великих груп — внутрідержавних (або центральних) і закордонних. Внутрідержавні О. з. з. поділяються (залежно від способу їх формування і характеру повноважень) на конституційні та спеціалізовані, а закордонні — на постійні та тимчасові. До конституційних належать органи заг. політ, керівництва зовнішніми зносинами д-ви (парламент, глава держави, глава уряду та уряд у цілому). До органів безпосеред. операт. керівництва зовн. зносинами країни належить відомство закордонних справ. Що ж до спеціалізованих О. з. з., то вони безпосередньо не зв'язані з зовнішньою політикою та дипломатією як такими. їх зв'язок з останніми є суто спеціальним, за профілем відповід. відомства. Пост, закордонними О. з. з. є дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва або місії, торговельні представництва (торг.-екон. місії) при дип. представництвах. До тимчас. закордонних О. з. з. належать тимчасові спеціальні місії, делегації для участі в роботі міжнар. організацій, міжнар. конференцій чи їх органів тощо. В окр. (виняткових) випадках, коли за кордоном немає представників посольств чи коне, установ, однораз. функції у сфері представництва та захисту інтересів д-ви можуть виконувати: а) командири військ, кораблів і військ, частин, що перебувають за кордоном; б) при-корд. представники (прикордонні комісари, прикордонні уповноважені); в) комісари від держав-учасниць на всесв. (міжнародних) виставках, відповідальні за нац. експозицію тощо.