ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ - (North Atlantic Treaty Organization), НАТО (NATO) — наддержавне військово-політ. об'єднання країн Зх. і Центр. Європи та Пн. Америки. Юрид. основою альянсу став ініційований США Північноатлантичний договір 1949, підписаний у м. Вашингтоні 4.IV 1949 США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Норвегією, Данією, Ісландією, Португалією. 1952 до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, 1955 - ФРН, 1981 - Іспанія, 1999 — Польща, Угорщина та Чехія. Гол. метою НАТО її держави-учасниці вважають колект. продукування і реалізацію ефектив. політики в галузі військ, безпеки за допомогою таких форм діяльності: збереження військ, потенціалу, достатнього для запобігання війнам і воєн, конфліктам та підтримання належ, рівня колект. обороноздатності; забезпечення заг. потенціалу, необхідного для врегулювання криз, що можуть впливати на безпеку членів альянсу; активне налагодження діалогу з ін. д-вами світу; розвиток нового, побудованого на співробітництві з новими незалежними д-вами Європи підходу до зміцнення безпеки на континенті; сприяння заходам, спрямованим на посилення процесу контролю над озброєнням і роззброєнням та ін. Широкий спектр завдань НАТО окреслено ст. 4 Північноатлант. договору, яка визначає НАТО трансатлант, форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що стосуються життєво важливих інтересів її членів, насамперед таких, що зачіпають проблеми їх безпеки. Вищим органом НАТО є Північноатлантична Рада, яка періодично (на рівні пост, представників — щонайменше раз на тиждень) проводить комплексні консультації з усіх питань колект. безпеки. Як правило, двічі на рік Рада скликає засідання на рівні міністрів закорд. справ країн альянсу. Засідання на найвищому рівні за участю глав держав і урядів відбуваються у разі особливої необхідності. Підпорядкованими Раді органами НАТО є: Комітет оборонного планування, до компетенції якого належить більшість питань оборон, змісту і в якому представлені всі держави-члени, крім Франції; Група ядерного планування, яка є гол. центром консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядер, сил альянсу в досягненні задовільного стану колект. безпеки (Франція не входить до складу Групи, Ісландія бере участь як спостерігач); Генеральний секретар НАТО — гол. представник альянсу в його зовн. відносинах та контактах, голови Північноатлант. Ради, Комітету оборон, планування та Групи ядер, планування; Міжнародний секретаріат — роб. орган Північноатлант. Ради, який функціонує на пост, основі; Військовий комітет — вищий орган альянсу, до складу якого входять нач. штабів ЗС усіх держав — членів НАТО і який безпосередньо відповідає за розробку відповід. рекомендацій для політ, органів альянсу щодо проблем колект. оборони та необхід. настанов з військ, питань для зональних головнокомандувачів НАТО; Об'єднана військова структура — мережа вищих і звичайних військ, командувань НАТО, яка охоплює усю зону дії Північноатлант. договору (її осн. елементом є Об'єднані ЗС НАТО, на які покладається відповідальність за гарантування безпеки і тер. цілісності держав — членів альянсу, підтримання стабільності 310 й балансу сил у Європі, сприяння врегулюванню криз, забезпечення оборони регіонів, на які поширюється дія Договору); Міжнародний військовий штаб — пост. роб. орган Військ, к-ту НАТО. Крім зазначених органів, за активної участі НАТО у грудні 1991 утв. Раду Північноатлантичного співробітництва (РЦАС; з 30.У 1997 — Рада Євроатлантичного партнерства, РЄАП), яка, об'єднуючи понад 40 держав, у т. ч. країни СНД, покликана здійснювати спостереження за розвитком діалогу, співробітництва і консультацій держав — членів альянсу з його новими партнерами у Центр, та Сх. Європі, а також з новопосталими пострад. д-вами. 1994, враховуючи продовження якісних політ, змін у Європі, Північноатлант. Рада визнала за необхідне утворення дод. органів НАТО: Політико-військового керівного комітету програми «Партнерство заради миру», Об'єднаного комітету з проблем розповсюдження зброї масового знищення, Координаційної групи з питань партнерства та ін. Особливістю розвитку НАТО до поч. 1990-х рр. залишалася стійка ескалація військ, приготувань, спрямованих проти СРСР і країн Варшавського договору (див. Варшавський договір 1955). Зафіксовано кілька етапів формування військ.-політ. стратегії НАТО: 1949—54 — концепція «оборони Європи», 1954—67 — концепція «щита і меча», 1967— 91 — концепція «гнучкого реагування», 1991—99 — концепція «широкого підходу до безпеки», в якій військовий фактор забезпечення колект. безпеки альянсу доповнювався політ, механізмами посилення діалогу і співробітництва з постсоц. країнами Європи. 24.IV 1999 у Вашингтоні НАТО схвалила нову стратег, концепцію, принципова відмінність якої від попередніх полягає у глобал. розумінні проблем трансат-лант. безпеки, в ініціативному закріпленні за альянсом права на екстериторіальність його дій — на проведення «операцій з реагування на кризи» за межами країн, що входять до складу Організації (напр., військ, операція НАТО проти Югославії у березні—червні 1999, проведена без політ.-прав. узгодження з РБ ООН або ОБСЄ). Прав, основу взаємодії України і НАТО становлять: Рамковий док-т програми НАТО «Партнерство заради миру» від 8.II 1994, Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО від 9.УІІ 1997, Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні від 7.У 1997 та щодо призначення офіцерів зв'язку НАТО в Україні від 9.XII 1998, Державна програма співробітництва України з НАТО на період 2001—2004 (затв. Президентом України 27.1 2001), а також пост. ВР України «Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)» від 23.IV 1999.