СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (англ. international financial organization [ˌɪntəˈnæʃənl faɪˈnænʃəl ˌɔːgənaɪˈzeɪʃən]) - міжнародна організація, яка на умовах, визначених своїм установчим актом, та/або відповідно до міжнародного договору України здійснює емісію облігацій на території України. Міжнародні фінансові організації можуть здійснювати в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, емісію відсоткових або дисконтних облігацій, у тому числі шляхом здійснення публічної пропозиції. Емісії облігацій міжнародних фінансових організацій обслуговуються у депозитарній системі України (джерело: Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480-ІV

МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА УСТАНОВА (англ. international financial institution [ˌɪntəˈnæʃənl faɪˈnænʃəl ˌɪnstɪˈtjuːʃən]) - установа, з якою Уряд України уклав угоду про співробітництво та для якої згідно із законами України встановлено привілеї та імунітети (джерело: Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів: затверджено постановою Правління Національного банку України «Про затвердження деяких нормативно-правових актів Національного банку України» від 08.09.2011 № 306, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2011 р. за № 1203/1994

МІЖНАРОДНЕ БАНКІВСЬКЕ ПРАВО - комплексна галузь міжнародного права, що регулює сусп. відносини у сфері міжнар. банк, діяльності (банк, операції, функціонування платіжних систем, організація і діяльність міжнар. валют.-фін. установ тощо). Суб'єктами цих відносин є д-ви, міжнар. міжурядові організації, юрид. та фіз. особи. Неоднорідність суб'єктів М. б. п. зумовлює виникнення неоднорідних формою банк, правовідносин, що безпосередньо впливає на специфіку застосовуваних методів їх регулювання. Ця специфіка полягає у своєрід. поєднанні адм., орг. та майнових елементів. У одних випадках вказані суб'єкти виконують орг. функції, а в інших — є безпосеред. учасниками фін.-банк, відносин. Основою М. б. п. як самост. правової системи є його принципи: 1) уніфікації, що передбачає розвиток широкої уніфікації норм М. б. п. шляхом укладення міжнар. договорів універс. і регіон, характеру в рамках інтеграц. угруповань держав, а також прийняття відповід. типових законів; 2) диверсифікації, який характеризується тим, що міжнар. банк, відносини набувають як міждержавні, так і най. форми, а осн. інститути М. б. п. містять публічноправові і приватно-правові норми, що тісно взаємодіють між собою; 3) технологізації, котрий сформувався під впливом н.-т. прогресу (застосування у банк, сфері засобів автоматики, електрон, платежів, пластикових карток тощо) та зумовив розширення сфери дії М. б. п., трансформацію його окр. категорій і виникнення нових інститутів, напр., електрон, банк, права. Осн. джерелами М. б. п. є міжнар. договори, міжнар. звичаї, внутрішнє банк, і фін. зак-во відповідної д-ви. Напр., в Україні до цих джерел входять Закони України «Про банки і банківську діяльність» (1991), «Про Національний банк України» (1999) та ін. Ост. часом дедалі більшу роль як джерела М. б. п. відіграють нормат.-правові акти міжнар. фін.-валютних і банк, установ (МВФ, Світового банку, МФК) та акти міжнар. організацій, що застосовуються на тер. їх країн-учасниць (напр., Європ. Союзу). Від М. б. п. як галузі міжнар. права відрізняють науку М. б. п., що вивчає його предмет, поняття, метод, систему, категорії та інститути, методи регулювання і джерела М. б. п., проблеми ефективності реалізації його норм тощо.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО - система юрид. норм і принципів, що застосовуються як у міжнародних, так і у внутр. збройних конфліктах, встановлюють взаємні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права щодо заборони або обмеження застосування певних засобів і методів ведення збройної б-би. забезпечують захист жертв конфлікту під час цієї б-би 237 і встановлюють відповідальність за порушення даних норм і принципів. Поняття «міжнародне гуманітарне право» з'явилося порівняно недавно. В правовій л-рі, в міжнар. документах ООН широко використовуються терміни «право збройних конфліктів», «право війни». Вперше термін «міжнародне гуманітарне право» був запропонований у 50-х рр. відомим швейц. юристом Ж. Пікте і набув широкого вжитку в юрид. л-рі, а згодом увійшов до назви Женевської дип. конференції 1974—77 з питань підтвердження і розвитку М. г. п., що застосовується у період збройних конфліктів. Характерною особливістю М. г. п. є те, що воно поєднує в собі дві різні концепції, одна з яких має юрид. характер, а друга — етичний. Прагнучи до досягнення компромісу між міркуваннями воєн, необхідності і вимогами гуманності, гуманітарне право містить у собі відповідний етич. елемент, оскільки йдеться про те, щоб пом'якшити вияви насильства шляхом правового обмеження засобів і методів ведення воєн, дій і покладення на воюючі сторони обов'язку щадити осіб, які не беруть або перестали брати участь у воєн. діях. М. г. п. віддзеркалює моральні засади існування людства, які формувалися упродовж усього його істор. розвитку. Виходячи з принципів гуманності, людське суспво не може миритися з незмірними стражданнями і тяжкими людськими та матеріальними втратами, які порушують ці принципи. Норми М. г. п., що закріплюють принципи гуманності, мають заг. характер, тобто вони є обов'язковими для всіх учасників міжнар. співтовариства — держав, індивідів, міжнар. організацій. Ці норми є вираженням певної рівноваги, досягнутої між принципом гуманності, тобто імперативом, що спонукає людину діяти на благо ближнього, і принципом необхідності, тобто обов'язком органів влади зберігати д-ву, захищати цілісність її території і підтримувати порядок. Предметом регулювання М. г. п. є полегшення участі жертв збройних конфліктів, хоча Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 і Додаткові протоколи до них 1977 суттєво розширили сферу його дії. Порівняно з деякими ін. галузями міжнар. права норми М. г. п. чітко закріплюють обов'язки кожного, хто бере участь у збройному конфлікті, що він повинен і чого не повинен робити. Керуючись виключно принципами гуманності, які були закладені ще у Санкт-Петербурзькій декларації про скасування застосування вибухових та запалювальних куль 1868, згідно з якою «погреби війни мають зупинитися перед вимогами людяності», М. г. п. перебуває, отже, поза політикою, і воюючі сторони мають його дотримуватись, незалежно від політ, міркувань. Принцип гуманності належить до осн. принципів М. г. п. і діє як вираз самої його суті, а всі ін. принципи і норми є похідними від нього. Це базовий принцип поведінки сторін, що беруть участь у збройному конфлікті, і на ньому грунтуються конкр. норми М. г. п. Основою формування сучасного М. г. п. є взаємодія двох його джерел — гаазького та женевського права, які все більше переплітаються між собою у процесі їх розвитку. Гаазьке право встановлює обмеження стосовно способів ведення війни, особливо щодо деяких видів зброї та методів ведення воєн. дій. Воно було започатковане під час міжнар. конференцій миру в Гаазі в 1899 і 1907 (див. Закони та звичаї війни). Наст, 238 конвенціями, які справили вплив на дальший розвиток цього напряму М. г. п., були: Гаазька конвенція про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту 1954; Конвенція про заборону військового або будьякого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних пошкоджень або мають невибіркову дію, 1980; Конвенція про заборону розробки, виробництва, нагромадження і застосування хімічної зброї та про її знищення 1993; Конвенція про заборону застосування, нагромадження, виробництва і розповсюдження протипіхотних мін та їх знищення 1997. Женев. право спрямоване на захист осіб, які не беруть безпосеред. участі або припинили брати участь у воєн. діях. Правовою основою женев. права є чотири Женев. конвенції про захист жертв війни 1949 і два Дод. протоколи до них 1977, шо становлять систему норм, спрямованих на захист людини під час збройного конфлікту, які порівняно з гаазьким правом не надають д-вам ніяких прав на шкоду особі. Цим самим \ М. г. п., що регулює правові відносини під час збройних конфліктів, закладено принципи пріоритету людської особистості та гуманізму. В результаті прийняття Дод. протоколів І та II до Женев. конвенцій 1949 відбулося поєднання гаазького і женев. права в сучас. руслі розвитку М. г. п., і їх тепер уже не можна розглядати осібно, хоч відмінності між ними зберігаються. Переважна більшість норм М. г. п. мають імперативний характер. На них не поширюється «принцип взаємності», тобто воююча сторона не може відмовитись від їх дотримання навіть у тих випадках, коли друга сторона їх порушує. Ці норми не підлягаюгь денонсації під час збройних конфліктів.

МІЖНАРОДНЕ ЕКОНОМІЧНЕ ПРАВО - галузь міжнар. права, що становить систему норм і принципів, якими регулюються міжнар. екон. відносини. Розрізняють два гол. підходи до сутності цієї системи. У першому випадку вона розглядається як комплексна галузь права, що охоплює норми міжнар. публічного, міжнар. приватного права, а також норми нац. правових систем, які регулюють міжнар. екон. відносини. У другому випадку М. е. п. є самост. галуззю міжнар. публіч. права. Для М. е. п. характерні ті ж риси, що притаманні ін. традиційним галузям міжнар. публіч. права: особливий об'єкт регулювання, яким є міжнар. екон. відносини, значний за обсягом нормат. матеріал, власні принципи тощо. Співвідношення М. е. п. і міжнар. публіч. права грунтується насамперед на нормах та принципах останнього. М. е. п. перебуває у функц.-структур, зв'язках з ін. галузями міжнар. публіч. права, зокрема мор., повітр. і космічним правом. Підгалузями М. е. п. є комплекси норм, що регулюють певні види міжнар. екон. відносин. До них належать, зокрема, міжнар. торгове, міжнар. транспортне, міжнар. валютне, міжнар. інвестиційне право, міжнар. право н.-т. співробітництва тощо. До інститутів 239 М. е. п. належать: інститут найб. сприяння, що використовується у торг., фін., інвест. відносинах; інститут міжнар. екон. безпеки; інститут екон. преференцій, що надаються країнам, які розвиваються, та ін.

МІЖНАРОДНЕ КОСМІЧНЕ ПРАВО - сукупність міжнар.-правових принципів і норм, які встановлюють режим використання косм. простору та небесних тіл і регулюють відносини, суб'єктами яких є д-ви, міжнар. організації і комерц. фірми, у зв'язку з дослідженням і освоєнням космосу. Осн. засади М. к. п. закріплені у Договорі про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіш, 1966, а також у деклараціях ГА ООН про принципи: використання д-вами штучних супутників Землі для міжнар. телевізійного мовлення (1982), дистанційного зондування Землі з косм. простору (1986); використання ядер, джерел енергії в косм. просторі (1992) тощо. Головними серед них є принципи заборони використання косм. простору у військ, цілях та виведення у космос і розміщення у ньому військ, косм. техніки, тобто декларовано принцип правового регулювання використання косм. простору виключно в мир. цілях. Принципи М. к. п. є основою для укладення спеціальних міжнар. договорів (угод, конвенцій), зокрема таких док-тів, як Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і об'єктів, запущених у косм. простір, 1968; Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1971; Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в косм. простір, 1975; Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979. Відповідні угоди укладено і в межах держав — членів СНД: про спільну діяльність у галузі дослідження і використання косм. простору 1991; про порядок утримання і використання об'єктів косм. інфраструктури в інтересах виконання космічних програм 1992; про порядок фінансування спільної діяльності у галузі дослідження і використання косм. простору 1992 тощо. Крім універсальних і регіональних міжнар. док-тів, джерелами М. к. п. є і двосторонні міжнар. договори. Так, Україна підписала договори про співробітництво в космосі з США, Рос. Федерацією, КНР, Казахстаном тощо. Норми М. к. п. імплементовані у нац. зак-во України, зокрема в Закон України «Про космічну діяльність» (1996).

МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО - галузь міжнар. публіч. права; система принципів і норм, що регулюють співробітництво держав і міжнар. організацій у боротьбі зі злочинністю, передусім з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру. Воно тісно пов'язане з нац. крим. правом. Його метою є захист миру і безпеки, міжнар. правопорядку та забезпечення співробітництва між д-вами для ефективного суд. переслідування злочинців. Предметом М. к. п. є встановлення 240 відповідальності суб'єктів міжнар. права і покарання осіб, винних у вчиненні згаданих злочинів, їх визначення, запобігання їм, розслідування, суд. розгляд, організація відбування покарання, а також відносини, які виникають у результаті вчинення таких злочинів та застосування покарання за їх вчинення. Суттєвою особливістю М. к. п. є його комплексний характер. Воно об'єднує матеріальні норми крим., крим.-виконавчого права, крим.- процесуальні норми, а також ті, які стосуються судоустрою. Значне місце займають норми, що регламентують взаємодію держав у галузі крим. юстиції. Початок формування М. к. п. пов'язують із статутом Міжнародного воєнного трибуналу для суду над гол. воєн, злочинцями європ. країн «осі» та статутом Міжнародного воєнного трибуналу для Дал. Сходу, які були створені угодами, укладеними відповідно Великобританією, СРСР, США та Францією у 1945 (до них приєдналися ще 19 держав) і Великобританією, СРСР, США, Китаєм, Францією, Австралією, Канадою, Новою Зеландією, Нідерландами, Індією та Філіппінами у 1946. ГАООН 11.XII 1946 підтвердила принципи міжнар. права, що були визнані статутом Нюрнберзького трибуналу і відбиті у його вироку як загальновизнані. М. к. п. притаманні принципи міжнар. права (зокрема, суверенної рівності держав, їх співробітництва, поважання прав людини, добросовісного виконання зобов'язань), заг. принципи права, гол. джерелом яких є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 (всі люди рівні перед судом; кожний обвинувачуваний має право вважатися невинуватим, поки його вина не буде доведена відповідно до права; смертний вирок не повинен виноситися стосовно осіб, молодших 18 років, і приводитися у виконання стосовно вагітних жінок та ін.), власне принципи М. к. п. (зокрема, невідворотність покарання за вчинення дії, яка за міжнар. правом вважається злочинною; якщо д-ва не встановлює покарання за дію, яка міжнар. правом віднесена до категорії злочинів проти миру і людства, то це не є обставиною, що звільняє винну особу від міжнар. крим. відповідальності; особистої відповідальності за міжнар. правом; посад, становище особи, яка вчинила злочин за міжнар. правом, не звільняє її від крим. відповідальності; відповідальність вищих посад, осіб; виконання особою злочин, наказу свого уряду чи начальника не звільняє її від відповідальності, якщо свідомий вибір був фактично можливий; незастосування строку давності до воєнних злочинців). Джерелами М. к. п. є договір та звичай, у деяких випадках— рішення міжнар. організацій, заг. принципи права, притаманні осн. внутрідерж. правовим системам, а також принципи міжнар. публ. права. Певне значення мають рішення міжнар. судів (напр., вирок Нюрнберзького трибуналу). Важлива роль у створенні норм М. к. п. належить договорам (конвенціям), яких налічується кілька сотень і які присвячені питанням визначення злочинності певних діянь га їх караності, надання допомоги в розслідуванні і суд. розгляді крим. справ, видачі злочинців тощо. Договори бувають універсальними, регіональними (Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959) або двосторонніми. В них може відображатися міжнар. звичай. Правила ж міжнар. договорів є 241 обов'язковими і для держав, що не є їх учасницями, як звичаєві норми (напр., схвалена ГА ООН Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948). Із цього виходила, зокрема, практика Нюрнберзького трибунату. Прикладом прямого створення норм й інститутів М. к. п. органом міжнар. організації є заснування Радою Безпеки ООН міжнар. трибуналів для кол. Югославії та Руанди резолюціями від 25.У 1993 і 8.ХІ 1994 (Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнар. гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991; Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, вчинені на території сусідніх держав у період з 1.І до 31 .XIІ 1994). Статутами цих трибуналів підтверджено, що офіц. становище обвинувачуваного, включаючи главу д-ви чи уряду, не звільняє його від крим. відповідальності. Більш того, такі особи несуть відповідальність і за невід-вернення вчинення злочинів підлеглими. Як правило, резолюції міжнар. організацій та їх органів, зокрема ГА ООН, безпосередньо не створюють норм міжнар. права, хоча й виступають важливою ланкою у процесі їх формування. Так, міжнар. стандарти, розроблені під егідою ООН і прийняті її ГА (напр., типові договори про взаємну допомогу в крим. справах, про передачу нагляду над злочинцями, умовно засудженими чи умовно звільненими, осн. принципи поводження з ув'язненими), юридично не є обов'язковими для держав, але використовуються ними у своїй міжнар. практиці та в нац. праві. Норми М. к. п., що належать до категорії норм заг. міжнар. права, мають універсальну сферу дії. Особи, винні у вчиненні таких злочинів (напр., воєнних, проти людяності), підлягають переслідуванню (незалежно від місця їх вчинення) будь-якою д-вою, а також міжнар. крим. судом. Сфера ж дії конвенц. злочинів, як правило, поширюється лише на дви, які є учасницями договору (конвенції), хоча деякі договори в інтересах посилення боротьби з найтяжчими міжнар. злочинами розширили крим. юрисдикцію, зробивши її універсальною (напр., Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973). Відповідальність за порушення норм М. к. п. настає для держав — міжнар.-правова (політ., матеріальна, моральна, причому лише за міжнар. злочини), для індивіда — крим.-правова. Норми М. к. п., що регулюють питання відповідальності за злочини міжнар. характеру, реалізуються виключно через застосування відповід. норм внутрідерж. крим. права нац. судами, реалізація ж норм про відповідальність за міжнар. злочини може мати місце й перед міжнар. судом із застосуванням до винних фіз. осіб норм М. к. п., про що свідчить досвід Нюрнб. та Токійського трибуналів. У нормах М. к. п. встановлюється злочинність певних діянь, часто — й склади злочинів. Вказівки ж про вид і строк покарання, як правило, містяться у внутрідерж. крим. праві, хоча певні положення щодо караності міжнар. злочинів можуть міститись і в міжнар.- правових актах. Так, Статут Нюрнберзького трибуналу згадує смертну кару 242 та ін. покарання, які трибунал визнає справедливими, а також конфіскацію у засудженого награбованого майна, а статути міжнар. трибуналів по кол. Югославії та Руанді — тюремне ув'язнення, строки якого судді визначають, керуючись заг. практикою винесення вироків про цей вид покарання у судах Югославії та Руанди, а також повернення будь-якого майна і доходів, одержаних злочин, шляхом, їх законним володільцям. Покарання має бути справедливим (відповідати мірі сусп. небезпеки вчиненого діяння), доцільним (обгрунтованим метою заг. превенції), індивідуалізованим.

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО - галузь міжнародного права; система договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини між д-вами у зв'язку з їх мор. діяльністю, зокрема шляхом встановлення правового статусу і відповідних режимів мор. просторів з метою мир. використання цих просторів та їх ресурсів в інтересах людства. Норми М. м. п. як частина міжнар. права мають єдину з ним юрид. природу. Вони створюються суверенними д-вами шляхом узгодження позицій для регулювання своїх взаємовідносин у сфері мор. діяльності — мирній і військовій. Погоджувальна природа норм міжнар. права та його галузі — М. м. п. виявляється насамперед у джерелах в їх формальному, тобто специфічно юрид. розумінні як форми, в якій знаходять вияв норми цієї системи права. У своєму становленні М. м. п. пройшло ряд етапів, пов'язаних з розвитком соціально-екон. і н.-т. умов мор. діяльності. Впродовж століть зміст і міжнар.-правові форми регулювання мор. діяльності держав визначалися певною обмеженістю предмета регулювання і вузькістю кола учасників правовідносин. За змістом і предметом регулювання, коли не брати до уваги правил, які регламентують ведення мор. війни, традиційне М. м. п. спочатку було правом судноплавства, меншою мірою — рибальства. В епоху рабовласництва і феодалізму за відсутності широких світогосподарських зв'язків і просторової обмеженості мор. діяльності формування звичаєвих норм і правил відбувалося по окр. морських басейнах-регіонах і враховувало передусім місц. умови. Так виникли Родоський морський кодекс, Єрусалимські асизи, Консолато дель маре, Кодекс Ганзи, «Списки Олерона», Чорна книга адміралтейства та ін. мор. кодекси. Згодом з розширенням мор. зв'язків формуються норми і правила з широкою сферою застосування. До міжнар. договорів стали включатися норми про мор. торгівлю і судноплавство, рятування на морі, регулювання риб. промислу. Відбувалося оформлення універсальних норм, що встановлювали правовий режим мор. просторів — вод відкритого моря, внутрішніх вод територіального моря, прилеглої зони та ін. З часом ці норми та правила почали складатися в авт. систему, формуватися в окр. галузь, яка має особливий предмет правового регулювання (відносини держав у процесі мор. діяльності) і свою підсистему. Особливості міждерж. відносин, які регулюються М. м. п., полягають у тому, що на формування мор. інтересів держав значний вплив справляють рівні їх 243 екон. розвитку. Важливе місце в системі узгоджених і взаємопов'язаних норм М. м. п. займають норми і правила, які визначають міжнар.-правовий статус і режими мор. просторів. Ця форма регулювання правовідносин між д-вами виявляється в остаточному підсумку у встановленні певних обсягів прав і обов'язків держав, пов'язаних мореплавством, використанням живих і мін. ресурсів та ін. діяльністю. Важливими етапами кодифікації і прогресив. розвитку М. м. п. були конференції ООН з морського права (1958, 1973- 1982). Україна брала безпосередню участь у цих конференціях і у виробленні проектів прийнятих на них конвенцій. Прийняті на першій з таких конференцій Женевські конвенції з морського права 1958 (про територіальне море і прилеглу зону; про континентальний шельф; про відкрите море; про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря) впродовж десятиліть були осн. конвенційними джерелами міжнар. мор. права. Новітнім комплексним актом є Конвенція ООН по морському праву 1982. Норми М. м. п. містяться також у договорах зі спец, питань співробітництва держав. Україна — учасниця ряду таких договорів: Конвенції про міжнародні правила відвернення зіткнень суден у морі 1972, Міжнародної конвенції про пошук і рятування на морі 1979. Міжнародної конвенції щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення моря нафтою та ін. 3.УІ 1999 Україна ратифікувала Конвенцію ООН по мор. праву 1982 та доповнюючу її Угоду про здійснення частини XI Конвенції, прийняту 29.VIІ 1994.

МІЖНАРОДНЕ ПОВІТРЯНЕ ПРАВО - галузь міжнародного права, система правових принципів і норм, що регулюють відносини між д-вами з метою здійснення міжнар. повітряних сполучень. Предметом М. п. п. є відносини між д-вами, які стосуються правового режиму повітр. простору та міжнар. повітряних сполучень. Повітр. сполучення між д-вами регулюються на основі загальновизнаних принципів міжнар. права, принципів і норм, які містяться у міждерж. багатосторонніх і двостор. угодах. Практика повітр. сполучень між д-вами сприяла становленню осн. принципів М. п. п. Центр, місце серед них посідає принцип суверенітету д-ви над повітр. простором над її сухопут. і вод. територією. Закріплений у Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944, він визначає зміст багатьох норм М. п. п., а також характер та особливості правовідносин, що виникають під час використання повітр. простору для міжнар. повітр. сполучень. До осн. принципів М. п. п. належать також принципи забезпечення безпеки міжнар. цив. авіації та принцип свободи польотів у міжнар. повітр. просторі. Осн. джерелами М. п. п. є: Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1994; Конвенція про злочини та деякі інші акти, вчинені на борту повітряного судна, 1963; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 та т.; двостор. угоди держав про повітр. сполучення; 244 договори держав з міжнар. авіац. організаціями про надання тех. допомоги; конвенції про імунітети і привілеї; міжнар. звичаї.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО - правова система, що складається з принципів і норм, якими регулюються відносини між її суб'єктами — д-вами, міжнар. організаціями тощо. Історично виникнення М. п. пов'язане з процесом становлення державності. Протягом усієї історії людства це право не тільки розвивалося під впливом постійно змінюваних екон. та ін. міжнар. відносин, а й відповідним чином впливало на дані відносини. При цьому роль М. п. постійно зростає. З його допомогою д-ви встановлюють загальноприйняті стандарти поведінки, воно є засобом міжнар. співробітництва у різних галузях сусп. життя. Особливість системи М. п. полягає у тому, що вона не входить до будь-якої нац. системи права і не включає норм нац. права. Водночас ці дві самост. системи не існують ізольовано одна від одної. Нац. правові системи справляють вплив на нормотворення у М. п., а останнє є важливим у сучас. умовах чинником формування нац. зак-ва, зокрема шляхом імплементації норм М. п. у це зак-во. У багатьох д-вах, у т. ч. в Україні, ратифіковані міжнар. договори визнаються частиною нац. зак-ва, а у разі розбіжностей між положеннями нац. закону і міжнар. договору діють норми останнього (примат М. п.). М. п. поділяється на публічне й приватне. Публічне М. п. регулює відносини між д-вами, між міжнар. організаціями, між д-вами і міжнар. організаціями. Міжнар. приватне право регулює цив,- правові відносини з іноз. елементом. Публічне і приватне М. п. взаємопов'язані між собою. Обидва вони у широкому значенні регулюють міжнар. відносини. Але за чинною доктриною приватне М. п. не повинно суперечити принципам публічного М. п. Ще одна особливість М. п. полягає у характері нормотворення даної правової системи. Встановлення взаем, прав і обов'язків суверенних суб'єктів тут здійснюється шляхом добровільного волевиявлення при укладенні міжнар. договорів та ін. угод. Це свідчить про те, що М. п.має узгоджувальний, координуючий характер. Йому не властиві притаманні для нац. зак-ва елементи субординації. Систему М. п. складає об'єктивно існуюча і внутрішньо узгоджена цілісність її елементів: загальновизнаних принципів і норм міжнар. права (договірних і звичаєвих), рішень і рекомендац. резолюцій міжнар. організацій, рішень міжнар. суд. органів, а також інститутів М. п. (міжнар. визнання, правонаступництва, міжнар. відповідальності тощо). У галуз. аспекті структуру М. п. складають його галузі — дип. права, міжнар. економічного, мор., космічного права, права навкол. середовища тощо. Кожна галузь — це відносно самост. система, яка є підсистемою єдиної системи М. п. До особливостей М. п. належить також те, що воно не заперечується спец, наддерж. механізмом примусу. У разі необхідності д-ви самі колективно забезпечують підтримання міжнар. правопорядку, в т. ч. шляхом індивідуального або колект. примусу, межі якого визначені у М. п. Прогресивний розвиток М. п. 245 пов'язаний з його змінами та оновленням, що досягається шляхом офіц. і неофіц. кодифікації. Офіц. кодифікація реалізується у формі договорів. Особливе місце у кодифікац. процесі належить ООН, у рамках якої з 1947 діє Комісія міжнародного права ООН. М. п. — профільна навч. дисципліна для студентів-юристів і міжнародників. Воно також є однією з провідних галузей юрид. науки. Наука М. п. вивчає сутність і закономірності розвитку М. п. у цілому та його окр. галузей.