СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ЗАКОН СУДУ - колізійна прив'язка, відповідно до якої застосовується процес, право д-ви, на чиїй території розглядається спір. Тобто суд або ін. юрисдикційний орган у разі розгляду справ за участю іноз. елемента повинен користуватися зак-вом своєї країни. В окр. випадках не виключено застосування норм іноз. процесуального права, якщо це спеціально обумовлено в нац. законі або міжнар. договорі. В Україні 3. с. широко застосовується, напр., при розгляді спорів, пов'язаних із розірванням шлюбу. Зазначений принцип має важливе значення при розгляді справ у заг. та арбітраж, судах.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ДІЮ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ» 1991 - нормат. акт, який визначає правовий зв'язок між системою міжнар. права та системою внутр. права України щодо міжнар. договорів. Прийнятий ВР України 10.XIІ 1991. Відповідно до нього укладені і належ, чином ратифіковані Україною міжнар. договори «становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства». Встановлений у Законі порядок застосування договірних норм у внутр. зак-ві України грунтується на двох принципових підходах: перший виходить із пріоритету міжнар. зобов'язань д-ви над внутр. правом, що в доктрині тлумачиться як «верховенство», або примат, міжнар. права над внутр. правом; другий — із застосування ратифікованих міжнар. договорів у порядку, встановленому для нац. зак-ва, тобто цим міжнар. договорам надається статус нац. законів. Звідси випливає обов'язок нац. судів України забезпечити дотримання положень міжнар. договорів у випадках, що вимагають їх застосування. Відповідно до принципу суверен, рівності держав 153 кожна д-ва вільно обирає порядок взаємодії власного права з міжнар. правом. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 у разі розходження міжнар. зобов'язання і нац. права д-ва не може посилатися на власне право для виправдання невиконання свого зобов'язання (ст. 27). Єдиний виняток у цій Конвенції зроблено лише на випадок, коли згода д-ви на обов'язковість договору була висловлена на порушення норм внутр. права, що стосуються компетенції ухвалення договорів, за умови, що порушення було явним і торкалося норм її внутр. права особливо важливого значення (ст. 46). Тільки у такому випадку д-ва може посилатися на цю обставину як на підставу недійсності її згоди. Будь-яка суперечність ін. нормам внутр. права, навіть конст. права, не є підставою для невиконання д-вою її міжнар. зобов'язань. Згідно з міжнар. правом договір, підписаний і ратифікований з дотриманням внутр. процедури, знаходиться у відповідності з нац. конституцією. У будь-якому ін. випадку д-ва буде винна у недобросовісній ратифікації договору. Характеристика дії міжнар. договору як складової частини внутр. права пов'язана також із відповіддю на питання, чи означає примат міжнар. права безпосередню (пряму) дію норм міжнар. права у внутр. праві. Ідеологія міжнар. права, що базується у цьому питанні на різноманітній практиці держав, не сприймає такий підхід, вважаючи його ірраціональним. Взаємодія міжнар. права і внутр. права з практичного погляду вимагає засвоєння норм міжнар. права таким чином, щоб вони могли реально застосовуватися у правовій системі д-ви і насамперед у необхідних випадках нац. судами. Практика багатьох держав виробила конкр. засоби засвоєння норм міжнар. права у внутр. праві. Однак єдиного підходу тут не існує, оскільки кожна правова система несе в собі власні відмінності, які можуть суттєво впливати на специфіку правозастос. діяльності даної д-ви в цілому і міжнар. норм зокрема. Здійснення норм міжнар. права у внутр. праві д-ви включає у себе тлумачення договорів та вибір права, що застосовується з урахуванням правил співвідношення юрид. сили норм різного рівня для винесення обгрунтованого рішення. Зазначений порядок дії міжнар. договорів у внутр. правопорядку України закріплено у ч. 1 ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Встановлена Законом формула взаємодії міжнар. договірних норм і нац. зак-ва України виходить «з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права» і прагне «забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва». Отже, встановлений в Україні порядок має забезпечити ефективне виконання нею своїх міжнар. зобов'язань згідно з поширеною у правових д-вах практикою.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ДИПЛОМАТИЧНУ СЛУЖБУ» 2001 - законод. акт. Прийнятий ВР України 20.IX. 2001. Складається з 45 статей, об'єднаних 9 розділів. Визначає прав. засади та порядок організації діяльності дипломатичної служби України, а також особливості прав, статусу держ. службовців, які перебувають на дип. службі. Дип. служба визначається Законом як профес. діяльність ф-н України, спрямована на практ. реалізацію зовн. політики д-ви, захист нац. інтересів України у сфері міжнар. відносин, а також прав та інтересів ф-н і юрид. осіб України за кордоном. Розд. І встановлює осн. принципи, завдання, функції та систему органів дип. служби. Розд. II містить положення щодо кадрового складу дип. служби, 152 зокрема: порядку прийняття на дип. службу; посад дип. працівників; порядку призначення на дип. посади та звільнення з них; кадр, резерву і обслуговуючого персоналу дип. служби. Розд. III втратив чинність у зв'язку з прийняттям Закону «Про дипломатичні ранги України» від 28 .XI. 2002. Цей Закон встановлює дип. ранги (наздв. і повноважний посол, надзв. і повноважний посланник першого класу, надзв. і повноважний посланник другого класу, радник першого класу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого класу, другий секретар другого класу, третій секретар, аташе), визначає порядок їх присвоєння та позбавлення. У розд. IV визначено порядок проходження дип. служби, а саме - ротації, довгострокових відряджень, дострокового відкликання працівників дип. служби, особливості роботи працівників дип. служби у секретаріатах міжнар. організацій, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, наук, і викладацької діяльності, а також відсторонення від виконання повноважень працівників дип. служби. Розд. V встановлює прав. статус працівників дип. служби; в ньому закріплено права та обов'язки дип. працівників, обмеження, пов'язані з перебуванням на дип. службі, порядок заохочення за сумлінну працю і дисциплінарну відповідальність працівників дип. служби. В розд. VI ідеться про матеріальне забезпечення працівників дип. служби, зокрема оплату праці, щорічні та дод. відпустки, соціально-побут. та пенс, забезпечення. Розд. VII присвячено прав, регулюванню припинення дип. служби, а саме: встановленню підстав її припинення, граничного віку перебування на ній, а також регламентації питань, пов'язаних з відставкою дип. працівників. Розд. VIII визначає відповідальність за порушення законодавства України про дип. службу; розд. IX містить прикінцеві положення.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ» 1993 - нормат. акт, яким встановлено порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення її нац. 154 інтересів та здійснення цілей, завдань і принципів зовн. політики, закріплених у Конституції України. Прийнятий ВР України 22.XII 1993. Визначає 3 категорії міжнар. договорів України, згода на обов'язковість яких здійснюється від імені: України; Уряду; міністерств та ін. центр, органів викон. влади. Від імені України укладаються міжнар. договори: а) політичні, територіальні, мирні; б) що стосуються прав та свобод людини; в) про громадянство; г) про участь України у міждерж. союзах та ін. міждерж. об'єднаннях (організаціях), системах колект. безпеки; д) про військ, допомогу та стосовно направлення контингенту ЗС України до ін. країни чи допуску ЗС іноз. держав на тер. України; е) про використання тер. та природ, ресурсів України; є) яким за згодою сторін надається міждерж. характер. Від імені Уряду укладаються міжнар. договори з екон., торг., н.-т. та ін. питань, що належать до його компетенції. Від імені міністерств та ін. центр, органів викон. влади укладаються міжнар. договори з питань, що належать до їх компетенції (ст. 2). Пропозиції щодо укладення міжнар. договорів подаються Урядові України М-вом закорд. справ. Інші м-ва і центр, органи викон. влади подають Уряду свої пропозиції разом із МЗС або за погодженням з ним. Порядок подання пропозицій щодо укладення м-ва-ми та ін. центр, органами викон. влади міжнар. договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України. Уряд розглядає внесені пропозиції і не пізніш як у 10-денний строк подає їх разом з відповідними висновками Президентові України, а щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, приймає рішення про укладення такого договору. Пропозиції щодо укладення міжнар. договорів України можуть подаватися АР Крим в особі її вищих органів законод. та викон. влади (ст. 3). Рішення про проведення переговорів і підписання міжнар. договорів України приймаються: а) щодо договорів, які укладаються від імені України, — Президентом України; б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, — Урядом України; в) щодо договорів, які укладаються від імені міністерств та ін. центр, органів викон. влади України, — в порядку, встановленому Урядом України (ст. 4). Ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнар. договору, прийняття тексту міжнар. договору чи встановлення його автентичності та підписання міжнар. договору України здійснюються лише уповноваженими на те особами. Президент України, Прем'єр-міністр України і міністр закорд. справ України мають право вести переговори і підписувати міжнар. договори України без спец, повноважень. Глава дип. представництва України в іноз. дві або глава представництва України при міжнар. організації мають право вести без спец, повноважень переговори про укладення міжнар. договору України відповідно з д-вою перебування або в рамках відповідної міжнар. організації. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнар. договорів України надаються: а) щодо договорів, які укладаються від імені України, — Президентом України; б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, — Урядом України або за його дорученням — МЗС України; в) щодо договорів міжвідомчого характеру — відповідним м-вом або ін. центр, органом викон. влади разом із МЗС України (ст. 5). Закон 155 містить перелік міжнар. договорів України, які підлягають ратифікації. Це такі міжнар. договори: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), загальноекономічні (про екон. та н.-т. співпрацю), із заг. фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) про права та свободи людини і гр-нина; в) про громадянство; г) про участь у міждерж. союзах та ін. міждерж. об'єднаннях (організаціях), системах колект. безпеки; д) про військ, допомогу та стосовно направлення контингенту ЗС України до ін. країни чи допуску ЗС іноз. держав на тер. України; е) про істор. та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалених нових законів України; ж) ін. міжнар. договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнар. договором (п. 2 ст. 7). Визначено процедуру ратифікації. Вона здійснюється ВР Українишляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою ВР України (п. 1 ст. 7). Особливий порядок ратифікації передбачений для територіальних міжнар. договорів України та договорів, зазначених у вищеви-кладених підпунктах «в» та «г« п. 2 ст. 7. Вони ратифікуються законом України, що ухвалюється двома третинами голосів народних депутатів України від їх фактичної кількості (п. З ст. 7). Президент або Уряд України розглядають пропозиції щодо схвалення договорів і приймають відповідні рішення про подання їх ВР України на ратифікацію. Подані на ратифікацію міжнар. договори попередньо розглядаються Комітетом ВР України у закорд. справах, а в разі необхідності — ін. комітетами ВР. Якщо буде виявлено розбіжності між договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України, договір надсилається до Конст. Суду України для отримання висновку про його відповідність Конституції України (п. 5—7 ст. 7). Якщо на ратифікацію подано міжнар. договір, виконання якого потребує ухвалення нових законів України, проекти законів про ратифікацію та про внесення змін до законод. актів подаються на розгляд ВР України разом і ухвалюються одночасно. Якщо ж міжнар. договір містить положення, що суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення відповідних змін до Конституції (п. 8—9 ст. 7). ВР України з урахуванням висновків відповідних комітетів парламенту розглядає подані на ратифікацію Президентом України або Урядом України міжнар. договори та ухвалює відповідні рішення. На цій підставі Голова ВР підписує ратифікац. грамоту, яка засвідчується підписом міністра закорд. справ України (п. 10—11 ст. 7). Затвердження міжнар. договорів, які не потребують ратифікації, здійснюється відповідно Президентом України — у формі указу, Урядом України — у формі постанови. Порядок затвердження міжнар. договорів України міжвідомчого характеру визначається Урядом України (ст. 9). Міжнар. договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнар. права, заг. нагляд за їх виконанням здійснює МЗС України (п. 1 ст. 12 і п. 1 ст. 15). Укладені і належним чином ратифіковані міжнар. договори становлять невід'ємну частину нац. зак-ва України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм нац. зак-ва. Якщо міжнар. договором 156 України, укладеним у формі закону, встановлено ін. правила, ніж передбачені нац. зак-вом, то застосовуються правила міжнар. договору України (ст. 17). Ратифіковані Україною міжнар. договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснені на підставі рішень відповідно ВР України або Президента України, а також договори, що набули чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті ВР України та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України». Ін. договори, що набули чинності для України, публікуються у «Зібранні постанов Уряду України» та в газеті Уряду України. Порядок опублікування міжнар. договорів міжвідомчого характеру, що набули чинності, визначається Урядом України. Якщо міжнар. договір має автентич. текст держ. мовою України, — публікується автентич. текст держ. мовою України. В разі, коли договір не має автентич. тексту держ. мовою, — публікується один з автентичних текстів іноз. мовою, а також офіц. переклад держ. мовою України, здійснений МЗС України (ст. 20). Денонсація міжнар. договорів України здійснюється відповідно законом України, указом Президента України, постановою Уряду України (СТ. 24).

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (англ. law of Ukraine on criminal liability [lɔː əv juːˈkreɪn ɒn ˈkrɪmɪnl ˌlaɪəˈbɪlɪtɪ]) - законодавчі акти України, які встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки)

ЗАКОНИ ТА ЗВИЧАЇ ВІЙНИ - система норм і принципів міжнар. права, які встановлюють права та обов'язки воюючих сторін та нейтр. держав у разі воєнного конфлікту. Мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення. Визначають порядок початку, ведення і припинення воєнних дій, правове становище комбатантів і некомбатантів (мирного населення, військовополонених, хворих і поранених військовослужбовців тощо), а також правовий режим власності. Встановлюють юрид. відповідальність за порушення 3. та з. в. Чинні З. та з. в. передбачено міжнар. договорами або вони склалися звичаєвим шляхом. Першими з таких актів були Паризька декларація про морську війну 1856, Санкт-Петербурзька декларація про заборону застосування розривних та запалювальних куль 1868, Гаазька конвенція про закони та звичаї сухопутної війни 1899, Гаазька конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907, Лондонська декларація про право морської війни 1909. Після Першої світової війни 1914—18 було прийнято Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925. До цієї ж категорії актів належать Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929, Лондонський протокол про дії підводних човнів проти торговельних суден у воєнний час 1936 тощо. Після Другої світової війни 1939—45 порушення 3. та з. в. було визнано одним з найтяжчих міжнар. злочинів, вчинення яких тягне за собою крим. відповідальність. Було підписано пакет Женевських конвенцій, що стосуються поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях і потерпілих у корабельній аварії із складу збройних сил на морі, 157 поводження з військовополоненими, захисту цивільного населення під час війни (1949). Важливе значення мають також Гаазька конвенція про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту 1954, Конвенція про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення 1971 (в основу Конвенції покладено проект, поданий групою країн з участю України), Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976, Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що заподіюють надмірні пошкодження або діють невибірково, 1981. Ця Конвенція і протоколи до неї вступили в силу 1983. Україна бере участь у Конвенції. 16.УІІ 1990 наказом міністра оборони СРСР введено в дію «Керівництво по застосуванню Збройними Силами норм міжнародного гуманітарного права». Цей док-т є діючим у Збройних Силах України. Відповідно до вимог Женевських конвенцій з метою виконання 3. та з. в. до Кримінального кодексу України внесено ст. 260 — мародерство, ст. 262 — погане поводження з військовополоненими, ст. 261 — насильство над населенням у районі бойових дій, ст. 263 — незаконне носіння знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. 24.IX 1993 у рамках СНД підписано Угоду про першочергові заходи, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. У рішеннях Нюрнберзького процесу і Токійського процесу порушення 3. та з. в. було визнано найтяжчим міжнар. злочином. Див. також Військові злочини.

ЗАКОННІ ДЖЕРЕЛА ІСНУВАННЯ (англ. legitimate source of subsistence [lɪˈʤɪtɪmɪt sɔːs əv səbˈsɪstəns]) - заробітна плата, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсія, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від членів сім’ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи