СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА - галузь міжнародного права; сукупність міжнар. принципів і норм, спрямованих на охорону навкол. середовища і рац. використання природ, ресурсів. У значенні М. п. н. с. вживаються також термінол. конструкції «міжнародне енвайронментальне право», «міжнародне екологічне право» тощо. Галузь є складним правовим утворенням і перебуває у процесі становлення. Частина її принципів і норм тяжіє до ін. галузей міжнар. права, особливо до морського, повітряного і космічного. Водночас система М. п. н. с. має стійкі взаємозв'язки, свої внутр. структуру, нормативну основу і джерела. Предмет цього виду права — міжнар. екол. відносини. Вони стосуються переважно використання та охорони міжнар. природних об'єктів і ресурсів — Світового ок., міжнар. річок, атмосфери Землі, косм. простору, мігруючих видів диких тварин і птахів тощо. Суб'єктами М. п. н. с. виступають насамперед д-ви, а також урядові і неуряд. організації. Спец, органом з організації міжнар. співробітництва у цій галузі є Програма ООН з навколишнього середовища (з 1972). Джерела М. п. н. с. — міжнар. двосторонні та багатосторонні договори, угоди, конвенції, декларації, хартії тощо. Принципові засади цього права закріплені, зокрема, у Стокгольм. Декларації ООН з проблем навколишнього середовища 1972, Декларації Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище і розвиток 1992, Всесвітній хартії природи, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975. До цих засад, зокрема, належать: зобов'язання держав вживати заходів щодо охорони навкол. середовища; рац. використання природ, ресурсів; заборона воєнного або будь-якого ін. ворожого використання засобів впливу на природне середовище; неприпустимість радіоакт. забруднення довкілля; взаємодопомога держав за надзвичайних екол. обставин; вільний обмін міжнар. екол. інформацією; вирішення еколого-правових спорів мир. засобами; застосування між-нар.-правової відповідальності держав за шкоду, завдану навколиш. середовищу, тощо. За характером джерела М. п. н. с. поділяють на загальносвітові й регіональні. До першої групи належать: Конвенція про охорону всесвітнього культурного і природного надбання 1972, Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973, Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977, Конвенція про охорону міфуючих видів диких 246 тварин 1979, Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 та Монреальський протокол до неї 1987, Конвенція про біорізноманіття 1992, ряд конвенцій і договорів з мор. і косм. права. Друга група джерел представлена регіональними міжнар. актами екол. характеру. Це — Конвенція про захист річки Рейн від забруднення хімічними речовинами 1976, Європейська конвенція про транскордонне забруднення атмосферного повітря на великі відстані 1979, Конвенція про охорону дикої фауни і флори та природних середовищ їх мешкання в Європі 1979, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992, Угода про взаємодію у галузі екології і охорони навколишнього природного середовища 1992 між державами — членами СНД, Європейська конвенція про цив. відповідальність за шкоду, завдану навколишньому середовищу небезпечною для нього діяльністю, 1993 тощо. Україна є учасницею багатьох міжнар. договорів і конвенцій, бере активну участь у міжнар. екол. співробітництві. Курс М. п. н. с. є частиною навч. дисципліни міжнар. права, що викладається у вищих навч. закладах України.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ОХОРОНИ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ - сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять специф. галузь цієї системи права і регулюють відносини між його суб'єктами (передусім д-вами) у сфері охорони і використання культурних цінностей, відновлення істор. середовища, ввезення, вивезення і повернення незаконно переміщених культур, цінностей. Осн. принципи цієї галузі права, що перебуває у процесі становлення і розвитку, грунтуються на заг. засадах міжнар. пра-ва. Це, зокрема: а) розвиток власної культури, що є правом і обов'язком кожного народу; б) охорона і поважання культур, цінностей та незаподіяння їм шкоди; в) невід'ємний суверенітет держав над їх культур, цінностями; г) міжнар. співробітництво у сфері охорони культур, цінностей; д) облік (реєстрація) культур, цінностей; е) повернення, або реституція, незаконно перемішених культур, цінностей країнам їх походження, у т. ч. країнам — жертвам колоніалізму; є) заборона і запобігання незаконним ввезенню, вивезенню і передачі права власності на культурні цінності; ж) захист культур, цінностей у період збройних конфліктів. З антич. часів і до серед. 20 ст. норми щодо охорони культур, цінностей пов'язувались насамперед з нормами ведення війни. Окр. паростки ідеї охорони культур, цінностей описані антич. авторами — Ксенофонтом, Геродотом, Полібієм, Цицероном. Проте аж до пізнього Середньовіччя ці ідеї не отримали заг. визнання і не стали частиною правового звичаю. Упродовж 17—18 ст. положення про захист культур, цінностей закріплюються у доктрині міжнар. права, насамперед завдяки творам А. Джентілі, Г. Гроція, Е. де Ваттеля. У сучас. міжнар. праві норми М. п. о. к ц. закріпилися завдяки багатостор. договорам Гаазьких конференцій миру 1899 і особливо 1907. Так, Положенням про закони і звичаї сухопутної війни (додаток до IV Гаазької 247 конвенції 1907) встановлено обов'язок зберігати, наскільки можливо, храми, будівлі, що слугують цілям науки, мист-ва, благодійності, істор. пам'ятки за умови, що такі споруди не використовуються одночасно з воєн, метою. У 2-й пол. 20 ст. сформувалося визнання того факту, що культурна спадщина потребує охорони не тільки у воєнний, а й у мир. час, оскільки на неї діють як природні, так і антропогенні руйнівні чинники, а рухомим культур, цінностям, крім того, загрожує небезпека викрадення і незакон, переміщення. Сучасне М. п. о. к. ц. будується передусім на основі договірних норм як на універсальному (акти ООН та ЮНЕСКО, міжнар. урядових і дип. конференцій), так і на регіональному рівнях (конвенції Ради Європи, багатостор. угоди країн СНД тощо). Важливу роль у цій сфері відіграють також двостор. договори держав. Особливе місце у міжнародній системі охорони культурних цінностей належить Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка, відповідно до свого Статуту, покликана допомагати «збереженню, прогресу й поширенню знань, піклуючись про збереження й охорону спільної спадщини людства — книжок, творів мистецтва та ін. пам'яток історичного і наукового значення» (п. 2 ст. 1). Під егідою цієї організації у сфері охорони культур, цінностей укладені й набули чинності 4 універсальні акти (Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 та Протокол до неї, Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, 1970 і Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972). Конвенціями ЮНЕСКО введено в юрид. обіг поняття «культурна спадщина людства». ЮНЕСКО також активно розробляє т. з. м'яке М. п. о. к. ц. Нею прийнято ряд рекомендацій у цій сфері, зокрема щодо: міжнар. принципів, які застосовуються під час археол. розкопок (1956); заходів забезпечення загальнодоступності музеїв (1960); культур, цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громад, і приват. робіт (1968); міжнар. обміну культур, цінностями (1976); збереження істор. ансамблів (1976); охорони рухомих культур, цінностей (1978). Прикладами розвитку М. п. о. к. ц. на регіон, рівні є нормотворчість у рамках Ради Європи, яка прийняла Європ. культурну конвенцію 1954, а також конвенції, що безпосередньо стосуються охорони археол. спадщини (1969 і 1992, переглянута) та архітектур, спадщини (1985), б-би із злочин, посяганнями на культурні цінності (1985). Норми про охорону культур, цінностей містяться у Дод. протоколах 1977 до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949, що підкреслює тісний зв'язок М. п. о. к. ц. із міжнародним гуманітарним правом. Необхідність протидії крадіжкам та незакон. транскорд. переміщенням культур, цінностей зумовила підписання розробленої Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА) Конвенції про міжнародне повернення викрадених чи нелегально вивезених культурних цінностей 1995. Україна є стороною всіх вищеназваних конвенцій ЮНЕСКО, Європейської культурної конвенції 1954, ін. регіон, багатостор. договорів 248 (зокрема в межах СНД), ряду двостор. угод з відповідних питань (з Угорщиною, Польщею та ін. д-вами).

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ - галузь сучас. міжнародного права; сукупність норм, які регулюють співробітництво держав і міжнар. організацій у розробці міжнар. стандартів з прав людини, їх імплементації в міжнар. і внутр. правопорядок, у створенні міжнар. органів та спеціаліз. установ з питань захисту прав людини та організації їх діяльності, а також у дотриманні процедур захисту цих прав на міжнар. рівні. Одним з осн. принципів сучас. загального міжнар. права є всеосяжне поважання прав людини і гр-нина. Сформувавшись в епоху вел. бурж. революцій кін. 18 ст., цей принцип дістав втілення у Статуті ООН. У його преамбулі підкреслено готовність держав — членів ООН утверджувати віру в осн. права людини, у гідність і цінність людської особистості, в рівноправність чоловіків і жінок. Уст. 1, яка визначає цілі ООН, йдеться про співробітництво «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови і релігії». Особливе значення має положення ст. 55, згідно з якою ООН сприяє: підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і умовам екон. та соціального прогресу і розвитку; заг. повазі й дотриманню прав людини та осн. свобод для всіх. Крім Статуту ООН, осн. джерелами М. п. п. л. вважаються Загальна декларація прав людини 1948, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966, прийняті ООН. Закріплені в цих документах універсальні норми встановлюють обов'язок держав поважати права та осн. свободи людини без будь-якої дискримінації. Як галузь сучас. міжнар. права, М. п. п. л., у свою чергу, складається з численних підгалузей — специф. систем регулювання правовідносин стосовно встановлення стандартів прав людини та їх здійснення, задоволення соціальних потреб. У найзагальнішому вигляді виокремлюють громадян, і поліг, права, з одного боку, та економічні, соціальні і культурні — з іншого. В межах цієї заг. класифікації сформувалися численні підгалузі М. п. п. л.: права жінок; права дітей; права біженців і мігрантів; захист прав людини у збройних конфліктах; права затриманих або ув'язнених осіб; права людини у соціальній і труд, сферах; запобігання дискримінації; припинення злочинів проти прав людини і гр-нина (заборона геноциду, апартеїду, рабства та ін.); права народів, у т. ч. право на самовизначення, та ін. М. п. п. л. містить норми-стандарти, які мають імплементуватися у міжнар. та нац. правопорядок; норми, які регулюють діяльність (у т. ч. правотворчу) інституц. і конвенц. органів та міжнар. організацій у царині захисту прав людини; процедури звернень фіз. осіб та неуряд. організацій за захистом прав людини на міжнар. рівні. М. п. п. л. заохочує індивіда до активного захисту своїх прав, надаючи йому широкі повноваження, тобто індивід розуміється як специфічний суб'єкт міжнар. права. Про це свідчить прийнята під егідою 249 ООН Декларація про право та відповідальність індивіда, груп та органів суспільства щодо здійснення і захисту універсально визначених прав людини та основних свобод 1998. У М. п. п. л. на універсальному і регіон, рівнях склалася система контролю за виконанням д-вами своїх зобов'язань у сфері захисту прав людини, а також імплементації міжнар. стандартів прав людини у внутр. правопорядок (Офіс Верховного комісара ООН з прав людини; органи, що утворені й діють відповідно до міжнар. договорів з прав людини: міжнар. організації системи ООН — МОП, ЮНЕСКО та ін.). Поряд з універсальним М. п. п. л. сформувалися і діють регіон, системи цього права: європ. система захисту прав людини (Рада Європи, ОБСЄ); американська система захисту прав людини; система, яка функціонує у межах Організації африканської єдності, та ін. Конституція України у розд. II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» закріпила права та осн. свободи людини, які своїм змістом, системою і засобами захисту відповідають принциповим вимогам сучасного М. п. п. л. Одним з найважливіших є положення про те, що «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55 Конституції України).

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО - підгалузь міжнародного приватного права, що регулює майнові відносини в галузі торг, мореплавства з іноз. елементом. До них належать майнові відносини, які виникають при мор. перевезеннях вантажів і пасажирів, страхуванні, зіткненні суден, рятуванні, буксируванні, заг. аварії, забрудненні моря і т. п. До цього виду права входять два види норм: норми, які містяться у міжнар. конвенціях про уніфікацію права, що після їх санкціонування д-вою стають особливого роду приписами його внутр. зак-ва; прийняті д-вою спеціально для регулювання майнових відносин з іноз. елементом. Норми першого виду зберігають у внутр. праві авт. становище і характеризуються трьома рисами. По-перше, зміна цих норм можлива лише в межах, які допускаються самим договором про уніфікацію права. По-друге, тлумачення і застосування вказаних норм мають здійснюватися однаково, оскільки уніфіковані норми створюються для однакового регулювання певних відносин у всіх державах — учасницях договору. По-третє, у процесі створення уніфікованих норм враховуються правові концепції різних систем права, тому ці норми можуть істотно відрізнятися від відповідних норм внутр. права. Обидва види норм М. п. м. п. містять норми, які прямо встановлюють права і обов'язки сторін (норми прямої дії), і норми, що лише вказують на те, яке право підлягає застосуванню у даному разі (колізійні, або відсилочні норми).

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО - сукупність норм, якими регулюються цив. сімейно-шлюбні і труд, відносини з участю іноз. елемента. Такі відносини передусім існують між фіз. і юрид. особами. В окремих випадках учасником цив. правових відносин може бути д-ва, але за умови, що її контрагентом є фіз. або юрид. особа. Виділяють 3 групи іноз. елемента. Перша стосується суб'єктів правовідносин — фіз. і юрид. осіб різних держав; друга — об'єктів цих відносин (вони стають міжнародними, коли виникають з приводу майна, що знаходиться за кордоном); третя — юрид. фактів, у результаті яких виникають, змінюються або припиняються відповідні нив. правовідносини. Останні стають міжнародними, якщо юрид. факт мав місце на тер. іноз. д-ви. Специфіка механізму правового регулювання цив. відносин з іноз. елементом виявляється у способах регулювання. Першим з них є колізійно-правовий, суть якого полягає у виборі відповідного нац. правового порядку для вирішення конкр. цив. справи. Другий спосіб — матеріальноправовий. Він виявляється у створенні спец, норм цив.-правового характеру, які повинні безпосередньо застосовуватися до певних відносин, обминаючи коліз. стадію вибору нац. права. Таким чином, М. п. п.: а) пов'язане як з міжнар. (публічним), так і з цив. труд, і сімейним правом; б) є частиною внутрідерж. права; в) посідає самост. місце в системі національного права.

МІЖНАРОДНЕ ТОРГОВЕЛЬНЕ ПРАВО - сукупність норм і принципів, які регулюють відносини у сфері міжнар. торгівлі. Поняття «міжнародне торговельне право» (англ. international trade law, франц. droit international commercial, нім. internationales Handelsrecht) з'явилося в юрид. науці у 60-х pp. 20 ст. і є порівняно новим. У наук, л-рі склалися два погляди на природу М. т. п. Так, відповідно до однієї з них (А Тинеть, Я. Функ, В. Хвалей) під М. т. п. слід розуміти сукупність правових норм «міжнародного законодавства» і нового lex mercatoria (лат. — торговельне право), які регулюють приватні відносини у сфері міжнар. торгівлі. Причому під «міжнародним законодавством» розуміють міжнар. договори, акти міжнар. міжурядових організацій, предметом регулювання яких є відносини у міжнар. торгівлі, а під lex mercatoria — сукупність звичаїв міжнар. торгівлі. Згідно з ін. концепцією (Г. Вельямінов, І. Лука-щук), М. т. п. — підгалузь міжнар. екон. права і як така становить сукупність принципів і норм, що регулюють торг.- екон. відносини між суб'єктами міжнар. права. Основа М. т. п. — право кожної д-ви брати участь у міжнар. торгівлі (лат. jus commercium), а також принципи недискримінації та співробітництва держав у забезпеченні пост, розширення та лібералізації світ, торгівлі. Осн. джерелами М. т. п. є насамперед двосторонні і багатосторонні торг, угоди (торг, договори, угоди про товарообіг, клірингові угоди тощо). Характерною ознакою сучасного етапу розвитку М. т. п. є зростання ролі міжнар. міжурядових організацій у сфері лібералізації та регулювання світ, торгівлі, передусім таких, як Світова організація торгівлі (COT), Конференція ООН з торгівлі і розвитку 251 (ЮНКТАД), Європейське співтовариство. Активну роль в уніфікації норм М. т. п. відіграють Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА), Гаазька конференція з міжнар. приват, права, Комісія ООН з права міжнар. торгівлі (ЮНСІТРАЛ) та Міжнародна торгова палата (м. Париж). Див. також Гаазькі конвенції з міжнародного приватного права.

МІЖНАРОДНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО - галузь міжнародного публічного права, сукупність принципів і норм, які розробляються і приймаються на міждерж. рівні і застосовуються у внутр. правопорядку держав для регулювання сусп. відносин у труд, і соціальній сферах. Фундам. принципи М. т. п. містяться у таких актах, як Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966, Статут МОП 1919 зі змінами і доповненнями, а також у Філадельфійській декларації 1944, яка є невід'ємною частиною Статуту МОП. У преамбулі Статуту МОП закладено ідеї, якими керувалися фундатори цієї організації. У ній зазначається, що: міцний та всеосяжний мир у світі може грунтуватися лише на соціальній справедливості; д-ви повинні докладати всіх необхідних зусиль, аби змінити становище, за якого значна кількість людей стикається з несправедливістю, злиденністю і нестатками, на краще; неприйняття д-вою справді гуманного режиму праці підриває зусилля ін. країн, спрямовані на поліпшення долі трудящих. У Філадельфійській декларації закріплено низку нових прогресив. принципів: захист гідності трудящих та їх індивід, свобода висловлення, переконань і право на об'єднання; необхідність боротьби проти бідності на міжнар. рівні; рівність прав і можливостей усіх людей; досягнення певного рівня зайнятості; створення можливостей для розвитку особи і спільноти. Сучасне М. т. п. не лише регулює правовідносини в суто труд, сфері, а й охоплює широке коло питань заг. характеру. Йдеться про захист фундам. прав людини (право на об'єднання, заборона примус, прані, заборона дискримінації у сфері зайнятості). Предметом регулювання М. т. п. є правовідносини щодо встановлення мінімальної зар. плати, політики зайнятості, умов праці, соціального страхування, гігієни і безпеки праці. Окремо нормами М. т. п. регулюються умови праці і відпочинку деяких категорій трудящих, праця жінок, дітей, мігрантів, моряків тощо. Звертаючись до проблеми вразливих груп населення, М. т. п. передбачає захист, напр.. корінних народів або народів, які ведуть племінний спосіб життя, та ін. Значну частину М. т. п. становлять процес, норми. Це норми, які регулюють процес розробки конвенцій і рекомендацій МОП, різні види контролю за виконанням д-вами своїх зобов'язань, процедури звернень заінтересованих фіз. і юрид. осіб до міжнар. органів і організацій за захистом своїх прав у труд, і соціальній сферах. Гол. нормат. джерелами М. т. п. є конвенції МОП та її рекомендації. На відміну від конвенцій рекомендації формально не є зобов'язуючими актами, не підлягають ратифікації, але за Статутом МОП д-ви повинні 252 передавати рекомендації своїм компет. органам для застосування вміщених у них норм у зак-ві і практиці труд, відносин. Створенням норм М. т. п. у межах своїх статут, повноважень займаються й ін. міжнар. організації [Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров 'я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація об'єднаних націй (ФАО), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)], звертаючись до труд, і соціальних проблем. У світ, співтоваристві держав діє значна кількість міжнар. договорів, присвячених проблемам праці, укладених на регіон, рівні (під егідою Ради Європи, Європейського Союзу, Організації африканських держав та ін.).

МІЖНАРОДНЕ ЯДЕРНЕ ПРАВО - Міжнародне атомне право — сукупність норм, які регулюють міждерж. відносини у галузі використання ядер, енергії. Предметом цього права є відносини держав, що стосуються правового регулювання, використання ядер, енергії, джерел іонізуючого випромінювання, забезпечення ядер, та радіац. безпеки, поводження з радіоакт. відходами, їх транспортування, використання ядер, джерел енергії у косм. просторі, фіз. захисту ядер, об'єктів (установок), матеріалів і технологій, охорони довкілля від радіоакт. забруднення, відшкодування ядер, шкоди тощо. Специф. групі міжнар. відносин, які є предметом регулювання М. я. п., притаманні внутр. єдність і певна самостійність. Це відносини, що виникають між д-вами у процесі їх різнобіч. співробітництва у сфері ядер, діяльності, яка охоплює проведення спільних наук, досліджень і створення об'єднаних н.-д. колективів, органів та організацій, спільне спорудження об'єктів ядер, енергетики, створення міжнар. організацій і міжнар. господарюючих об'єднань ядер, профілю, організацію системи ядер, інформації, забезпечення радіац. захисту і безпеки в галузі охорони навкол. природ, середовища від забруднення радіоакт. відходами тощо. В цілому міжнар. співробітнищтю у сфері ядер, діяльності — це спільна діяльність держав у політ., екон., н.-т., екол. і правової сферах, спрямована на забезпечення дослідження і використання ядер, енергії, досягнень науки і техніки в мир. цілях, в інтересах і на благо всіх країн і народів. Розробка механізму міжнар. співробітництва у сфері ядер, діяльності і різноманітних орг.-правових форм її координації та кооперування є одним з чільних завдань М. я. п. Гол. мета М. я. п. — сприяти об'єднанню зусиль держав у вирішенні проблем, пов'язаних з практ. використанням енергії атом, ядра, стимулювати розвиток екон. і н.-т. співробітництва держав у цій галузі. Дійовим засобом її досягнення є принципи і норми М. я. п.: як ті, що вже склалися, так і ті, що перебувають у стадії становлення. Серед них центр, місце за своїм значенням і змістом займають такі, як: виключно мирне використання ядер, енергії; забезпечення безпечного використання ядер, енергії; недопущення радіоактив. забруднення планети. Осн. роль у процесі формування М. я. п. 253 належить міжнар. договорам. Серед них — Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою 1963, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968; Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї та інших видів масового знищення 1971; Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною у сфері ядерної енергії 1960; Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962; Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963; Брюссельська конвенція про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень ядерних матеріалів 1971; Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1979; Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію 1988; Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації 1986; Конвенція Про ядерну безпеку 1994.

МІЖНАРОДНИЙ ІДЕНТИФІКАЦІЙНИЙ НОМЕР ЦІННИХ ПАПЕРІВ (англ. international identification securities number [ˌɪntəˈnæʃənl aɪˌdentɪfɪˈkeɪʃən sɪˈkjʊərɪtɪz ˈnʌmbə]) - номер (код), що дозволяє однозначно ідентифікувати цінні папери або інший фінансовий інструмент та присвоєння якого передбачено законами України (джерело: Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480-ІV

МІЖНАРОДНИЙ ІМПОРТНИЙ СЕРТИФІКАТ (англ. international import certificate [ˌɪntəˈnæʃənl ˈɪmpɔːt səˈtɪfɪkɪt]) - документ, виданий уповноваженим на це державним органом держави-імпортера, який підтверджує зобов’язання імпортера імпортувати товари до своєї держави, а якщо товари не будуть до неї імпортовані, то не відправляти їх в інше місце без дозволу зазначеного державного органу (джерело: Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання: Закон України від 20.02.2003 № 549-IV