СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Статут – звід правил, що регламентує діяльність організацій, установ, товариств і  громадян,  їх  взаємини  з іншими  організаціями  та  громадянами, права та обов’язки в певній сфері діяльності.

СТАТУТ ЛІГИ НАЦІЙ - (англ. Covenant of the League of Nations; франц. Pacte de la Societe des Nations), Пакт Ліги Націй — багатостор. договір, в якому визначено цілі, принципи, структуру, склад, функції і повноваження осн. органів Ліги Націй як міжурядової організації, утвореної для сприяння міжнар. співробітництву і досягнення миру і безпеки. Ідея прийняття спец, угоди для утворення заг. міжнар. організації виникла під час Першої світової війни 1914—18. У США вона висловлена Лігою із забезпечення миру, яка очолювалася кол. президентом У. Тафтом, а у Великобританії — групою відомих держ. і громад, діячів на чолі з лордом Дж. Брайсом. До 1916 ця ініціатива отримала офіц. визнання у Лондоні з боку заст. міністра закорд. справ лорда C. Сесіля. Англ. уряд утворив комітет на чолі з лордом Р. Філлімором — відомим фахівцем з міжнар. права, який узявся за розробку першого проекту такої угоди. Уряд Франції також утворив комітет, подібний до англійського. У травні 1916 президент США В. Вільсон висловився за 425 участь його країни у можливій асоціації держав, яка буде «попереджати початок будь-якої війни, що може статися або всупереч договірним угодам, або без попередження і повної зневаги ... до думки світу». У своїй заяві від 8.1 1918, відомій як «Чотирнадцять пунктів», він сформулював ідею «загальної асоціації держав», яка «повинна бути утворена на основі спеціальних угод для надання взаємних гарантій політичній незалежності й територіальній цілісності і великим, і малим державам». На Паризькій мирній конференції 1919—20, скликаній для підписання Версальського мирного договору 1919, було утворено спец, комітет у складі 5 великих держав — Великобританії, Італії, США, Франції, Японії та 9 ін. держав, який остаточно узгодив проект Статуту. 28.IV 1919 Конференція схвалила С. Л. Н., a 28.VI 1919 він був підписаний її учасницями. Статут складається з преамбули та 26 статей. С. Л. Н. включено до Версальського мир. договору 1919 як його складовий елемент (ч. І). Статут органічно пов'язаний з ін. частинами цього договору, шо склали т. з. версальську систему самост. статутів і угод: Статут Міжнародної організації праці (ч. XIII); статут першого пост, міжнародного суду — Постійної палати міжнародного правосуддя, що мала бути утворена відповідно до ст. 14 С. Л. Н.; СенЖерменський 1919, Нейїський 1919, Тріанонський 1920, Севрський 1920 і Лозаннський 1923 мирні договори відповідно з Австрією, Болгарією, Угорщиною і Туреччиною; спец, договори щодо нац. меншин, укладені з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Югославією і Грецією. Крім того, Паризький пакт про заборону війни як знаряддя нац. політики 1928 (Пакт Бріана—Келлога 1928), хоча і не містив спец, посилань про зобов'язання держав відповідно до С. Л. Н., проте мав з ним дух. спорідненість і фактично доповнював його новими зобов'язаннями. С. Л. Н. набув чинності 10.VH 1920. Первісними членами Ліги Націй стали 23 країни. До 15.XII 1920, коли відкрилася перша сесія Асамблеї Ліги, — їх було 42, а в 1935 — вже 60 країн, у т. ч. СРСР (1934). Сенат СІНА, однак, відмовився дати згоду на ратифікацію Версальського договору, С. Л. Н. та ін. угод вер-сал. системи, хоча пізніше Сполучені Штати приєдналися до деяких з них. Згідно зі Статутом членство у Лізі Націй обмежувалося «будь-якою державою, яка повністю самоуправляється» (п. 2 ст. 1), тобто будь-яка форма держ. залежності, насамперед колоніальної, виключала членство в ній. С. Л. Н. чітко не наділяв Лігу юрид. персональністю, хоча фактично державиучасниці визнавали, що вона має і міжнародну, і внутрішню юрид. персональність. Ця позиція базувалася частково на принципі юрид. персональності, шо розумілася як необхідна для ефектив. здійснення Лігою її функцій, а частково на практиці Ліги як корпорат. особи, спроможної, напр., укладати угоди з урядом Швейцарії, де розміщувалася штаб-квартира Організації (м. Женева), з питань передачі їй власності, коштів тощо. Значення С. Л. Н. полягало у внесенні змін в організацію співтовариства держав та в матеріальну і процесуальну частини міжнар. права. Положення Статуту фактично означали відмову від системи балансу сили, що існувала тривалий істор. період, і заміну її колект. відповідальністю членів Ліги. Все 426 це мало тягти за собою втрату юрид. значення інституту нейтралітету як позиції юрид. індиферентності до війни з боку третіх держав. У преамбулі С. Л. Н. зазначалося, що члени Організації не повинні вдаватися до війни; вони мають здійснювати відкриті, справедливі та поважливі відносини між д-вами; утверджувати розуміння міжнар. права у поведінці урядів, підтримувати справедливість і сумлінно виконувати договір, зобов'язання у спілкуванні між організованими народами. Держави-учасниці зобов'язувалися також: визнавати, що підтримання міжнар. миру і безпеки вимагає скорочення нац. озброєнь (ст. 8); гарантувати тер. цілісність та існуючу політ, незалежність усіх членів Ліги (ст. 10); не вдаватися до війни протягом трьох місяців без вирішення спору арбітражем або суд. врегулюванням чи розслідуванням Радою Ліги (ст. 12); дотримуватися принципів мандатної системи (ст. 22); забезпечувати справедливі, люд. умови для чоловіків, жінок і дітей як у власних країнах, так і у всіх країнах, на які поширюються їх торг, і пром. відносини, і з цією метою встановити та підтримувати відповідні міжнар. організації; здійснювати контроль за виконанням угод щодо пересування жінок і дітей; за поширенням опіуму та ін. небезпечних наркотиків; здійснювати контроль над продажем зброї; забезпечувати і підтримувати свободу сполучення, транзит і справедливе ставлення до торгівлі всіх членів Ліги; вживати заходів для попередження захворювань і контролю над ними (всі — ст. 23); сприяти співробітництву з нац. організаціями Черв. Хреста (ст. 25) тощо. Для здійснення функцій Ліги Націй Статут передбачав утворення таких її осн. органів: Асамблеї, Ради і Секретаріату. Ці органи були спроможні прямо застосовувати міжнар. право. До структури Ліги Націй належали також Пост, палата міжнар. правосуддя, Міжнар. організація праці й три т. з. технічні організації: Економічна і фінансова організація, Організація сполучень і транзиту та Організація охорони здоров'я. Активна діяльність Ліги Націй припадає на період з 1920 по 1930, коли вона користувалася найб. підтримкою держав і зробила чимало для залагодження тер. спорів, реалізації мандат, системи, захисту нац. меншин тощо. Слабкість Ліги виявилася в її неспроможності протистояти агресивним намірам і діям насамперед Японії, Італії та Німеччини. Однією з осн. причин цього було встановлення у С. Л. Н. повністю децентраліз. системи колект. безпеки, яка фактично не діяла в умовах надзв. незадоволення Версал. договором держав, що зазнали поразки у війні. Формально Ліга Націй припинила своє існування у квітні 1946. Вона увійшла в історію людства, як «великий експеримент», і з цього виміру її значення важко переоцінити. Ідея С. Л. Н., насамперед вимога покінчити з війнами та зробити світ безпечним на основі визнання спільних стандартів люд. цивілізації, були сприйняті в удосконаленій формі Організацією Об'єднаних Націй, Статут якої (див. Статут ООН) відображає віру в універсальність міжнар. права і принципи справедливості як його прав, основи.

СТАТУТ МІЖНАРОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ - багатосторонній міжнародний договір, що визначає прав, природу, характер, зміст діяльності, осн. цілі та завдання міжнародної організації. У С. м. о., як правило, закріплюються: повноваження гол. органів організації, порядок їх утворення і представництва в них держав-членів; осн. принципи діяльності організації та її членів; правила прийняття до організації та виходу або виключення з неї; порядок прийняття рішень органами організації та забезпечення їх виконання; порядок вирішення спорів між членами організації. Прикладами С. м. о. є Статут ЮНЕСКО 1945, Статут Ради Європи 1949, Статут СНД 1993 та ін. Особливе місце посідає Статут ООН, в якому не тільки визначаються права та обов'язки держав — членів ООН, а й закріплюються загальновизнані принципи і норми сучас. міжнародного права; в силу цього він є гол. джерелом сучас. міжнар. права.

СТАТУТ ООН - (Charter of the UNO; Charte de l'ONU) — багатостор. договір, яким визначаються цілі та принципи Організації Об'єднаних Націй, а також структура, склад, функції і повноваження її осн. органів. Він характеризує ООН як міжнародну організацію, що має міжнародну правосуб'єктність, відмінну від міжнар. правосуб'єктності держав. Складовою частиною С. ООН є Статут Міжнародного суду ООН. Пропозиції до проекту С. ООН розроблено на Думбартон-Окській конференції 1944, текст остаточно узгоджений і прийнятий одностайно на Сан-Франциській конференції Об'єднаних Націй 1945. Його підписала 51 держава — засновниця ООН, у т. ч. Україна. Статут набув чинності 24.X 1945 після ратифікації його Китаєм, Великобританією, СРСР, США, Францією і більшістю ін. держав, які його підписали. С. ООН прийнятий від імені народів Об'єднаних Націй, що відрізняє його від Статуту Ліги Націй, який посилався лише на д-ви та уряди як заінтересовані сторони. Таким чином, С. ООН є актом виявлення волі народів світу і це надає йому особливого морального та юрид. значення. У його преамбулі проголошується: «Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості врятувати прийдешні покоління від бідувань війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй, і створити умови, за яких можна додержуватися справедливості й поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права, і сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов життя при більшій свободі, й з цією метою проявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, та об'єднати наші сили для підтримання міжнародного миру і безпеки та забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах, і використати міжнародний апарат для сприяння економічному і соціальному прогресу всіх народів, вирішили 428 об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей». В заключній частині преамбули зазначається, що «відповідні уряди через представників, які зібралися у місті Сан-Франциско... погодились прийняти даний Статут Організації Об'єднаних Націй і цим засновують міжнародну організацію під назвою "Об'єднані Нації"». С. ООН, крім преамбули, має 19 глав, що містять 111 статей. У них визначено цілі та принципи Організації (ст. 1—2), членство (ст. 3—6), структуру (ст. 7—8), склад, функції і повноваження гол. органів: Генеральної Асамблеї ООН (ст. 9-22), Ради Безпеки ООН (ст. 23—32), Економічної і соціальної ради ООН (ст. 61-72), Ради з опіки ООН (ст. 86-91), Міжнародного суду ООН (ст. 92—96), Секретаріату ООН (сі. 97—101). Вони регламентують також важливі сфери міжнар. відносин і застосування статут, приписів щодо мир. вирішення спорів (ст. 33—38), дій щодо загрози мирові, порушення миру та актів агресії (ст. 39—51), регіон, угод (ст. 52—54), міжнар. екон. і соціального співробітництва (ст. 55—60), несамоврядних територій (ст. 73—74), міжнар. системи опіки (ст. 75—85), різних постанов щодо взаєм. прав і обов'язків Організації та держав-членів (ст. 102—105), заходів з безпеки в перех. період (ст. 106—107), поправок до Статуту (ст. 108—109), його ратифікації та підписання (ст. 110—111). С.ООН укладений на основі заг. міжнар. права, що зумовило збереження міжнар. правосуб'єктності держав, і відповідно Організація засновується на принципі суверен, рівності всіх її членів (п. 1 ст. 2). Але обов'язки держав відповідно до осн. принципів, що містяться у преамбулі та ст. 1 Статуту, в яких від членів Організації вимагаються незастосування сили, повага до прав людини та співробітництво в екон., культур, і гуманіт. сферах, — виходять за межі заг. міжнар. права. Ці обов'язки вимагають від них не лише утримання від дій, як це мало місце в заг. міжнар. праві, а й активних дій для досягнення зазначених у Статуті цілей і принципів. Так, поновлення порушеного миру або запобігання загрозі миру, за С. ООН, є обов'язком кожної держави — члена Організації та навіть держав-нечленів. Отже, осн. права держав відповідно до С. ООН відрізняються від осн. прав держав, які належать їм у силу їх міжнар. правосуб'єктності відповідно до заг. міжнар. права, а існування цих прав можливе лише в інституційно організованому міжнар. співтоваристві держав. Таким чином створений новий міжнар. прав, порядок функціонуватиме лише тоді, коли кожна д-ва сумлінно співробітничатиме з ін. д-вами. Якщо зобов'язання членів Організації за С. ООН суперечать їх зобов'язанням за будь-якою ін. міжнар. угодою, то переважають зобов'язання за цим Статутом (ст. 103). Поправки за С. ООН набувають чинності після їх прийняття 2/3 голосів членів ГА ООН з наст, ратифікацією такою самою кількістю членів, включаючи голоси всіх пост, членів РБ ООН. Для перегляду С. ООН необхідне скликання Ген. конференції членів Організації і прийняття будь-якої зміни 2/3 голосів її членів з наст, ратифікацією такою самою кількістю членів, включаючи голоси всіх пост, членів РБ ООН (ст. 108-109). З прийняттям С. ООН міжнар. право набуло якісно нових характеристик, які дозволяють визначити його як нове міжнар. право порівняно з тим заг. міжнар. правом, що існувало до утворення ООН. 429 Останнє діяло в традиц. сфері дип. міждерж. відносин, і норми його виражали ідеологію співіснування держав та спрямовувалися на розв'язання мгжнар. конфліктів, виходячи більше з особистих інтересів, а не спільних цілей. Нове міжнар. право як право організованого міжнар. співтовариства держав грунтується на принципі співробітництва держав і народів, що здійснюється на універсальному і регіон, рівні. Вирішальне значення тут має колект. дипломатія держав, в якій спільні інтереси повинні домінувати над інтересами окр. держав. Водночас С. ООН не намагається регулювати всі міжнар.-прав, відносини держав — членів Організації і особливо держав, які не є її членами; він лише зобов'язує їх дотримуватися його осн. принципів щодо підтримання міжнар. миру і безпеки, а також статутних принципів, прямо пов'язаних з першими, напр., зобов'язує дотримуватися принципу поважання прав людини. С. ООН виходить з передбачення безперервності дії заг. міжнар. права, що історично склалося у формі звичаєвих норм права. Так, у преамбулі Статуту міститься заг. вимога «поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного прав», і ці джерела, що є традиційними для міжнар. права, визначені в ст. 38 Статуту Міжнар. суду ООН, який відповідно до ст. 92 С. ООН є невід'ємною частиною С. ООН (ст. 92). С. ООН розглядає міжнар. право як найважливіший елемент функціонування Організації і вимагає поважати його, виходячи з принципу верховенства права, що випливає з духу та букви його приписів. Крім того, до осн. повноважень ГА ООН Статут відносить «заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації» (п. 1а ст. 13). Виходячи з цього, ГА ООН 1947 утворила Комісію міжнародного права ООН, осн. завданням якої є підготовка проектів конвенцій та ін. міжнар.-правових актів. Повноваження щодо розробки проектів конвенцій з міжнар. питань у галузях економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я, заохочення поважання і дотримання прав людини та їх подання до ГА ООН покладено Статутом на ЕКОСОР (ст. 62). У рамках і під егідою ООН прийнято вел. кількість міжнар.-прав, актів з прогресив. розвитку і кодифікації міжнар. права, що сприяло створенню багатьох нових його галузей. Чимало цих норм перетворилося на заг. норми міжнар. права, що діють відповідно до осн. принципів С. ООН. Ін. особливістю осн. принципів міжнар. права, за С. ООН, є те, що вони залежать не лише від санкцій, встановлених у нормах позит. міжнар. права, а й гол. чин. від моральних факторів, які мають розумітися в поняттях природ, права. Так, згідно зі С. ООН члени Організації зобов'язуються підтримувати міжнар. мир і безпеку «у згоді з принципами справедливості та міжнародного права» (п. 1 ст. 1) та вирішувати міжнародні спори так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість (п. З ст. 2). З концепції справедливості виходить і принцип прав людини, встановлений у преамбулі й п. 1b ст. 13 С. ООН. Отже, категорія «справедливість», як і категорія «міжнародне право», належить до наріжних каменів С. ООН. І те, що він прийнятий від імені народів, є свідченням відходу його творців від позитивіст, доктрини міжнар. права, що панувала протягом століть аж до Другої світ, війни, і переходу на філос.- 430 прав, позиції його розуміння з погляду справедливості, тобто в термінах природ, права. Отже, в рамках ООН створене міжнар. право ООН, спрямоване на встановлення миру і справедливості. Принципове значення для належ, функціонування ООН має також закладена у Статуті Організації здатність її органів тлумачити і адаптувати статутні положення, пристосовуючи їх до безперервних і нерідко бурхливих змін у міжнар. відносинах. Практика ГА ООН, РБ ООН і Міжнар. суду ООН є яскравим свідченням гнучкості С. ООН, що дало змогу Організації вистояти в жорстких умовах протистояння великих держав у період «холодної війни». Прикладом є надання певним резолюціям Г А ООН юридично обов'язкового характеру, що привело до кодифікації осн. принципів міжнар. права відповідно до С. ООН, створення міжнар. права прав людини та визначення Міжнар. судом законності проведення ООН «миротворчих операцій», коли діяльність РБ ООН була паралізована правом вето великих держав. Встановлюючи права і обов'язки членів Організації, визначаючи функції, повноваження і відповідальність органів, що утворюються для досягнення її цілей і принципів, С. ООН діє як конституція міжнар. співтовариства держав і, будучи в ньому вищим правом, обмежує суверенні права членів, які вони мають згідно із заг. міжнар. правом. Ряд цих прав члени Організації спільно здійснюють в органах ООН у процесі вироблення і прийняття рішень на колект. основі. Права і обов'язки членів Організації є міжнар. стандартом їх поведінки, що розвиваються практикою органів ООН, яким властиві відповідна компетенція і спроможність. Міжнар. прав, порядок, встановлений С. ООН, є динамічним за своєю природою і можливостями, що відрізняє його від статичного правового порядку Ліги Націй. Закінчення наприкінці 80-х рр. 20 ст. «холодної війни» значно вплинуло на зміцнення прав, засад С. ООН, на ефективність дії Організації, насамперед Ради Безпеки ООН як органу, що несе гол. відповідальність за підтримання міжнар. миру і безпеки у світі.