СТАТУТ ЛІГИ НАЦІЙ - (англ. Covenant of the League of Nations; франц. Pacte de la Societe des Nations), Пакт Ліги Націй — багатостор. договір, в якому визначено цілі, принципи, структуру, склад, функції і повноваження осн. органів Ліги Націй як міжурядової організації, утвореної для сприяння міжнар. співробітництву і досягнення миру і безпеки. Ідея прийняття спец, угоди для утворення заг. міжнар. організації виникла під час Першої світової війни 1914—18. У США вона висловлена Лігою із забезпечення миру, яка очолювалася кол. президентом У. Тафтом, а у Великобританії — групою відомих держ. і громад, діячів на чолі з лордом Дж. Брайсом. До 1916 ця ініціатива отримала офіц. визнання у Лондоні з боку заст. міністра закорд. справ лорда C. Сесіля. Англ. уряд утворив комітет на чолі з лордом Р. Філлімором — відомим фахівцем з міжнар. права, який узявся за розробку першого проекту такої угоди. Уряд Франції також утворив комітет, подібний до англійського. У травні 1916 президент США В. Вільсон висловився за 425 участь його країни у можливій асоціації держав, яка буде «попереджати початок будь-якої війни, що може статися або всупереч договірним угодам, або без попередження і повної зневаги ... до думки світу». У своїй заяві від 8.1 1918, відомій як «Чотирнадцять пунктів», він сформулював ідею «загальної асоціації держав», яка «повинна бути утворена на основі спеціальних угод для надання взаємних гарантій політичній незалежності й територіальній цілісності і великим, і малим державам». На Паризькій мирній конференції 1919—20, скликаній для підписання Версальського мирного договору 1919, було утворено спец, комітет у складі 5 великих держав — Великобританії, Італії, США, Франції, Японії та 9 ін. держав, який остаточно узгодив проект Статуту. 28.IV 1919 Конференція схвалила С. Л. Н., a 28.VI 1919 він був підписаний її учасницями. Статут складається з преамбули та 26 статей. С. Л. Н. включено до Версальського мир. договору 1919 як його складовий елемент (ч. І). Статут органічно пов'язаний з ін. частинами цього договору, шо склали т. з. версальську систему самост. статутів і угод: Статут Міжнародної організації праці (ч. XIII); статут першого пост, міжнародного суду — Постійної палати міжнародного правосуддя, що мала бути утворена відповідно до ст. 14 С. Л. Н.; СенЖерменський 1919, Нейїський 1919, Тріанонський 1920, Севрський 1920 і Лозаннський 1923 мирні договори відповідно з Австрією, Болгарією, Угорщиною і Туреччиною; спец, договори щодо нац. меншин, укладені з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Югославією і Грецією. Крім того, Паризький пакт про заборону війни як знаряддя нац. політики 1928 (Пакт Бріана—Келлога 1928), хоча і не містив спец, посилань про зобов'язання держав відповідно до С. Л. Н., проте мав з ним дух. спорідненість і фактично доповнював його новими зобов'язаннями. С. Л. Н. набув чинності 10.VH 1920. Первісними членами Ліги Націй стали 23 країни. До 15.XII 1920, коли відкрилася перша сесія Асамблеї Ліги, — їх було 42, а в 1935 — вже 60 країн, у т. ч. СРСР (1934). Сенат СІНА, однак, відмовився дати згоду на ратифікацію Версальського договору, С. Л. Н. та ін. угод вер-сал. системи, хоча пізніше Сполучені Штати приєдналися до деяких з них. Згідно зі Статутом членство у Лізі Націй обмежувалося «будь-якою державою, яка повністю самоуправляється» (п. 2 ст. 1), тобто будь-яка форма держ. залежності, насамперед колоніальної, виключала членство в ній. С. Л. Н. чітко не наділяв Лігу юрид. персональністю, хоча фактично державиучасниці визнавали, що вона має і міжнародну, і внутрішню юрид. персональність. Ця позиція базувалася частково на принципі юрид. персональності, шо розумілася як необхідна для ефектив. здійснення Лігою її функцій, а частково на практиці Ліги як корпорат. особи, спроможної, напр., укладати угоди з урядом Швейцарії, де розміщувалася штаб-квартира Організації (м. Женева), з питань передачі їй власності, коштів тощо. Значення С. Л. Н. полягало у внесенні змін в організацію співтовариства держав та в матеріальну і процесуальну частини міжнар. права. Положення Статуту фактично означали відмову від системи балансу сили, що існувала тривалий істор. період, і заміну її колект. відповідальністю членів Ліги. Все 426 це мало тягти за собою втрату юрид. значення інституту нейтралітету як позиції юрид. індиферентності до війни з боку третіх держав. У преамбулі С. Л. Н. зазначалося, що члени Організації не повинні вдаватися до війни; вони мають здійснювати відкриті, справедливі та поважливі відносини між д-вами; утверджувати розуміння міжнар. права у поведінці урядів, підтримувати справедливість і сумлінно виконувати договір, зобов'язання у спілкуванні між організованими народами. Держави-учасниці зобов'язувалися також: визнавати, що підтримання міжнар. миру і безпеки вимагає скорочення нац. озброєнь (ст. 8); гарантувати тер. цілісність та існуючу політ, незалежність усіх членів Ліги (ст. 10); не вдаватися до війни протягом трьох місяців без вирішення спору арбітражем або суд. врегулюванням чи розслідуванням Радою Ліги (ст. 12); дотримуватися принципів мандатної системи (ст. 22); забезпечувати справедливі, люд. умови для чоловіків, жінок і дітей як у власних країнах, так і у всіх країнах, на які поширюються їх торг, і пром. відносини, і з цією метою встановити та підтримувати відповідні міжнар. організації; здійснювати контроль за виконанням угод щодо пересування жінок і дітей; за поширенням опіуму та ін. небезпечних наркотиків; здійснювати контроль над продажем зброї; забезпечувати і підтримувати свободу сполучення, транзит і справедливе ставлення до торгівлі всіх членів Ліги; вживати заходів для попередження захворювань і контролю над ними (всі — ст. 23); сприяти співробітництву з нац. організаціями Черв. Хреста (ст. 25) тощо. Для здійснення функцій Ліги Націй Статут передбачав утворення таких її осн. органів: Асамблеї, Ради і Секретаріату. Ці органи були спроможні прямо застосовувати міжнар. право. До структури Ліги Націй належали також Пост, палата міжнар. правосуддя, Міжнар. організація праці й три т. з. технічні організації: Економічна і фінансова організація, Організація сполучень і транзиту та Організація охорони здоров'я. Активна діяльність Ліги Націй припадає на період з 1920 по 1930, коли вона користувалася найб. підтримкою держав і зробила чимало для залагодження тер. спорів, реалізації мандат, системи, захисту нац. меншин тощо. Слабкість Ліги виявилася в її неспроможності протистояти агресивним намірам і діям насамперед Японії, Італії та Німеччини. Однією з осн. причин цього було встановлення у С. Л. Н. повністю децентраліз. системи колект. безпеки, яка фактично не діяла в умовах надзв. незадоволення Версал. договором держав, що зазнали поразки у війні. Формально Ліга Націй припинила своє існування у квітні 1946. Вона увійшла в історію людства, як «великий експеримент», і з цього виміру її значення важко переоцінити. Ідея С. Л. Н., насамперед вимога покінчити з війнами та зробити світ безпечним на основі визнання спільних стандартів люд. цивілізації, були сприйняті в удосконаленій формі Організацією Об'єднаних Націй, Статут якої (див. Статут ООН) відображає віру в універсальність міжнар. права і принципи справедливості як його прав, основи.