ЮС НАТУРАЛЕ - (лат. jus naturale — природне право) — право, що складається з принципів, які походять від розуму, природи та Бога й яких люди мають дотримуватися так само, як і норм позитивного права, що виникли на їх основі, створюючи тим самим нормат. засади для об'єднання всього людства в єдине ціле. У римському праві Ю. н. пов'язане з виникненням і розвитком у його структурі такого самостійного джерела права, як юс генціум, що діяло на відміну від юс цивіле. Поява юс генціум була зумовлена перетворенням респ. Риму на імперію з підкореними народами і необхідністю урегулювання відносин римлян з неримлянами та останніх між собою, оскільки юс цивіле, будучи традиційним рим. правом, регулювало відносини виключно між римлянами. Спочатку прав, принципи та інститути юс генціум не мали пост, характеру; вони застосовувалися лише зрідка. Але з розширенням Рим. імперії та розвитком сусп. зв'язків у її межах римляни надали цьому джерелу права універс. значення, сприйнявши цю ідею від принципів та інститутів грец. права, а саме тієї частини «законів еллінів», що виходила з концепції природ, права. Так, «закони еллінів» складалися частково зі звичаїв, заснованих на природ, праві, а частково — з договорів, що укладалися між окр. містами-державами. І саме перші походили від природного або універс. принципу справедливості й несправедливості, що діяв незалежно від будь-якого взаєм. зв'язку чи договору, і дотримання якого, за висловом Арістотеля, визнається всіма людьми. Римляни засвоїли концепцію природ, права у формі, наданій їй стоїками, які виходили з універсальності рац. природи людини. 469 Сформульована стоїками теорія природ, права визначала його таким, що походить від властивостей внутр. природи права, і ці властивості є незмінними та вічними. Звідси природ, право розумілося стоїками як таке, що є основою для абс. права, якому має відповідати право, що створюється людьми. Стоїки, однак, сприяли не лише утвердженню ідеї універсальності права, що виходила з рац. природи людини, а й розвитку ідеї універсального співтовариства людства, що також було найвеличнішою ідеєю людства. Так, якщо для рим. юристів принцип природної справедливості (неупередженості) був підґрунтям для координації різноманіт. звичаїв та законів, з якими вони стикалися, і необхідністю приведення їх до певної єдності, то для Цицерона і Сенеки як держ. діячів універсалізм природ, права стоїків слугував моральним виправданням утворення Рим. імперії. У Середньовіччі концепція природ, права ототожнювалася зі священ, правом (правом Бога) через визначення катол. церквою на чолі з римськими папами її провід, місця в доктринальній системі духовних цінностей. Це привело до того, що природне право розглядалося як право істотно більшого значення, ніж закони, створені людьми. В цей час питання природ, права передусім розглядалися у сфері теології та етики, але деякі з них безпосередньо стосувалися відносин правителів Священної Римської імперії. Дезінтеграція останньої та послаблення у зв'язку з цим впливу римських пап як корпорат. органу церкви відбилися і на концепції природ, права, яка перестала розглядатися в абсолютизованому значенні. Період 15—16 ст. характеризується переходом від Середньовіччя до сучас. світу, в якому розвивалися мист-во та л-ра, які разом з відкриттям Нового Світу сприяли розширенню взаємовідносин між народами, і значними темпами відбувався процес становлення міжнар. права, в якому провідна роль належала концепції природ, права. Так, ісп. правознавець і теолог Ф. Віторія обгрунтував принцип, згідно з яким народи світу встановили співтовариство, засноване на природ, розумі та соціальній взаємодії. У 1582 Б. Айала висунув доктрину, згідно з якою Ю. н. та юс генціум розглядалися як такі, що встановлюються заг. згодою. Потім А. Джентілі охарактеризував право війни як таке, що засновується на природ, розумі та згоді. Ост. представник доктрини міжнар. права цього періоду Ф. Суа-рес наполягав на моральному значенні зобов'язань юс генціум, звертаючи увагу на те, що різні д-ви, хоча є незалежними, водночас — члени люд. раси, зв'язаної правом поведінки, заснованим на природ, розумі та звичаї. Особливе значення при цьому він надавав єдності людства та спільноті держав, що управляється правом, зумовленим природ, розумом і заг. звичаєм, який у підсумку залежить від Бога. Наст, період розвитку концепції природ, права в міжнар. праві пов'язаний з Г. Гроцієм, який поставив за мету знайти норми права націй, які є вічними, незмінними та незалежними від згоди держав. Він виводив їх з норм справедливості, що зв'язують людей, які мешкають у єдиному соціальному середовищі, незалежно від будь-яких позит. законів люд. установ, або із загальноприйнятих норм, а також з норм, що називаються природ, правом, які застосовуються у взаємовідносинах окр. спільнот людей, які мешкають у 470 под. стані. І в наст, період природне право визнавалося у доктрині однією з основ міжнар. права, хоча і в ін. співвідношенні з його позит. нормами. Такі доктринальні погляди щодо ролі та місця природного права в розвитку міжнар. права висловлювали Р. Зьоч, Т. Гоббс, С. Пуфендорф, К. Бейнкерсгук, В. Вольф, Е. Ваттель та ін., і вони стали основою для виникнення у 17—18 ст. трьох шкіл міжнар. права — «натуралістів», «гроціанців» та «позитивістів», які значно вплинули на розвиток міжнар.- правової доктрини та практики. їхні представники гол. чин. виходили з відмінностей між природ, правом націй, яке обстоювалося Г. Гроцієм, та звичаєвим або добровільним (лат. — добровільний, вчинений за власною волею) правом націй, заснованим на їх вільній згоді, яке обстоювали Р. Зьоч, К. Бейнкерсгук та ін. позитивісти. Отже, природ, праву належить видатна роль у розвитку міжнар. права. Як зазначив Г. Мейн (Великобританія), «найважливішим призначенням права природи було те, що воно заклало основу для сучасного міжнародного права». У 19 — на поч. 20 ст. аж до Першої світ, війни 1914—18 прогрес міжнар. права характеризувався збільшенням та, зрештою, переважним впливом позит. школи права, особливо в особі її нім. представників. Цей період визначається крайнюю доктриною держ. суверенітету, яка заперечувала дійсність ін. джерел міжнар. права, ніж тих, що пов'язані з волею держав. Вона була виключно послідовною у тому, що не визнавала відмінності між справедливою та несправедливою війною, і війна сприймалася як цілком норм, спосіб здійснення нац. політики. Після Першої світ, війни в міжнар. праві та доктрині відбулися радикальні зміни. Широко була сприйнята необхідність визнання норм справедливості та заг. принципів права як структур, складових позит. міжнар. права. За словами Л. Оппенгейма та Г. Лаутерпахта (Великобританія), «твердий позитивізм не може більше розглядатись як такий, що існує в чинному міжнародному праві». А після Другої світ, війни 1939—45 поновився інтерес до природ, права з певним наголосом на соціол. тлумаченні міжнар. права. Сьогодні найважливішим є розуміння природ, права як панування розуму, що визначено ще в концепції Г. Гроція, яка нічого не має спільного з праг-мат. тлумаченням цього права. У сучас. умовах концепція природ, права відкриває нові можливості для розвитку міжнар. права. Панування природ, права, яке визнається знову та інкорпорується в юрид. систему, в т. ч. шляхом сприйняття осн. принципів, які не можуть бути знищені юрид. зобов'язаннями, що конфліктують. Міжнар. організації, насамперед ООН, визнають, що основою будь-якого права є справедливість, і цей факт відображений у ст. 1 Статуту ООН, яка, характеризуючи цілі Організації, посилається на необхідність діяльності її членів «у згоді з принципами справедливості та міжнародного права». Відповідно Міжнар. суд ООН (ст. 38 Статуту МС) зв'язаний застосуванням не лише позит. права (договірне право, міжнар. звичай), а й «загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями», що виникли і діють як природно-правові принципи (див. Норма міжнародного права). Так, у справі брит.-алб. спору про проходження через канал Корфу Міжнар. суд 471 ООН зобов'язав прибережні д-ви попереджати судна, що проходять у прибереж, водах, про небезпеки, які їм загрожують, виходячи виключно з принципів людяності, які, на його думку, мають абс. значення; цим самим Суд чітко дав зрозуміти, що визнає природно-правові принципи. Ген. секретар ООН у своєму Меморандумі, представленому ГА ООН 1948, заявив: «Існує основний принцип міжнародного права, який містить певні загальні стандарти поведінки, що передбачають пріоритет над волею індивідуальної держави... Не визнається жодної відмінності між моральними законами, що застосовуються до індивідуальних громадян та націй. Існує лише один єдиний стандарт поведінки між нацією і нацією та між людиною і людиною... Звідси жодна нація не може вимагати звільнення від дотримання морального закону на підставі політичного, економічного або расового верховенства або особливої національної культури, до якої вона належить, щоб бути вищою порівняно до культури інших держав». Вироки на процесі військ, злочинців у Нюрнберзі та Токіо за злочини проти миру і людяності також частково були засновані на порушенні загальних принципів, що сприймаються цивіліз. людством і визнаються люд. розумом. Як підкреслює А Фердросс (Австрія), «позитивне міжнародне право залежить від певних, йому адресованих правових принципів. Тому ці принципи створюють нормативну основу, що поєднує всі держави в єдине ціле. Без такої єдності спільнота держав розпалася б на окремі групи держав, які безперестанно ворогують між собою».