СДН ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

САН-ФРАНЦИСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ 1945 - міжнар. дип. конференція, на якій було утворено Організацію Об'єднаних Націй. Скликана у м. Сан-Франциско (США) за рішенням Кримської (Ялтинської) конференції 1945. Проходила з 25. IV по 26.VI 1945. Прийняла Статут ООН, який став прав, фундаментом діяльності ООН, основою універс. системи колективної безпеки. Учасниками С.-Ф. к. О. Н. 1945 були: Австралія, Аргентина, Бельгія, Білорусія, Болівія, Бразилія, Великобританія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Греція, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Ефіопія, Єгипет, Індія, Ірак, Іран, Канада, Китай, 411 Колумбія, Коста-Рика, Куба, Ліберія, Ліван, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Перу, Південно-Африканський Союз, Сальвадор, Саудівська Аравія, Сирія, СРСР, США, Туреччина, Україна, Уругвай, Філіппіни, Франція, Чехословаччина, Чилі, Югославія. Всі ці 50 країн вважаються засновниками ООН. Крім того, 23.УІ 1945 Конференція постановила вважати Польщу членом — засновником ООН і залишити в Статуті місце для підписання його польс. урядом. Для розроблення Статуту ООН на С.-Ф. к. О. Н. 1945 були утворені 4 комісії: 1) з підготовки заг. положень Статуту; 2) з підготовки положень про склад, права та обов'язки Генеральної Асамблеї ООН, Економічної і соціальної ради ООН та Ради опіки ООН; 3) з підготовки положень про склад, функції та повноваження Ради Безпеки ООН; 4) для розгляду прав, проблем. Ці комісії, в свою чергу, утворили тех. к-ти. До складу комісій і тех. к-тів увійшли представники всіх країн-учасниць. Усю роботу Конференції спрямовував Керівний комітет, до складу якого входили глави делегацій від усіх держав. Кер. к-тові в роботі допомагали: Викон. комітет, що складався з глав делегацій 14 країн (Великобританії, Китаю, СРСР, США, Австралії, Бразилії, Канади, Чилі, Чехословаччини, Франції, Ірану, Мексики, Нідерландів, Югославії); Координаційний комітет (14 членів — представників делегацій, що входили до Викон. к-ту); Комітет з перевірки повноважень (5 членів, які призначалися главами делегацій Еквадору, Люксембургу, Нікарагуа, Саудівської Аравії та Югославії). Гол. увагу С.-Ф. к. О. Н. 1945 приділила питанням про цілі та принципи діяльності ООН, структуру та повноваження її органів, прийняття нових членів до Організації, мирне врегулювання міжнар. спорів, визначення загрози миру і діям Ради Безпеки в разі виникнення актів агресії. Конференція вирішила заснувати Міжнародний суд ООН — гол. суд. орган Організації. За основу проекту Статуту ООН були прийняті пропозиції, погоджені на Думбартон-Окській конференції 1944. Учасники С.-Ф. к. О. Н. 1945 внесли численні поправки і доповнення до вказаних пропозицій. Підписаний 26.VI 1945 Статут ООН набув чинності 24.Х 1945. Ця дата вважається днем утворення ООН і щорічно відзначається як День Об'єднаних Націй.

САН-ФРАНЦИСЬКИЙ ДОГОВІР 1951 - мир. договір 48 держав з Японією, підписаний 8.IX 1951 на Мирній конференції у м. Сан-Франциско (США). Набув чинності 28.IV 1952. У Сан-Франциській конференції (4—8. IX 1951) взяли участь делегації 52 держав; КНР, КНДР, МНР і ДРВ на конференцію не запрошувалися, а Індія та Бірма відмовилися від участі в ній. С.-Ф. д. 1951 складається з 7 глав (27 статей). Японія визнавала незалежність Кореї та рішення Ради Безпеки ООН про кол. япон. підмандатні території, відмовлялася від будь-яких претензій на Курильські о-ви, Пд. Сахалін, Тайвань, о-ви Пенхуледао, Спратлі та Парасельські. В договорі не згадувалося про повернення цих територій до СРСР та КНР. Япон. о-ви 412 Рюкю, Бонін, Розаріо, Волкано, Парес Вела, Маркус і Дайто передавалися під управління США. С.-Ф. д. 1951 зобов'язував Японію сплатити репарації, але констатував, що на той час юна не мала для цюго достатніх ресурсів. Країни, що зазнали шкоди від япон. агресії, повинні були врегулювати питання про свої претензії до Японії шляхом двостор. переговорів. СРСР, Польща і Чехословаччина, вважаючи, що договір не забезпечує мир, безпеку та дем. розвиток Японії, відмовилися його підписати. Тобто стан війни між СРСР та Японією не був припинений. Нормалізація рад.-япон. відносин відбулася лише 19.Х 1956, коли делегації Японії та СРСР підписали Спільну декларацію щодо припинення стану війни, відновлення миру та добро-сусід. відносин між ними. В цьому док-ті містилася згода Рад. Союзу передати Японії два південнокурил. о-ви (Шикотан і Хабомаї) у разі підписання мир. договору між двома д-вами (такий договір досі не укладено, що ускладнює врегулювання тер. питання між Японією Росією як правонаступницею СРСР). Одночасно з підписанням С.-Ф. д. 1951 США уклали з Японією договір про безпеку, згідно з яким одержали право тримати в Японії та поблизу неї збройні сили.

САНКЦІЇ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ - заходи потерпілої держави проти дви, яка порушила юрид. зобов'язання, взяте щодо неї, з метою спонукати її до виконання цього зобов'язання. За своєю природою санкції у міжнар. праві докорінно відрізняються від санкцій у внутр. праві. Якщо в останньому вони походять від центр, органів влади, які уповноважені приймати норми права і 408 забезпечувати їх виконання, то в міжнар. праві застосування санкцій проти дви, відповідальної за міжнар.-протиправне діяння, можливе тільки у формі індивід, або колект. самодопомоги (англ. self-help), яка покладається на самі д-ви. За заг. міжнародним правом самодопомога — це дії потерпілої д-ви у відповідь (англ. retaliatory) з метою спонукати д-ву, відповідальну за міжнар.- протиправне діяння, виконати її зобов'язання відповідно до міжнар. права, тобто санкції є здійсненням права потерпілої д-ви на притягнення до відповідальності д-ви, яка порушила свої зобов'язання щодо неї або порушила права третіх держав, в яких виражається їх спільний інтерес. Ост. часом щодо дій держав у відповідь вживається термін «контрзаходи» (англ. counter-measures). Самодопомога і контрзаходи поділяються на дві категорії. Перша включає контрзаходи, яким передує незакон, акт д-ви. Це — репресалії, що можуть законно вживатися потерпілою д-вою, окрім військ, репресалій, заборонених міжнар. правом. Другу категорію становлять заходи, що їх д-ва може вживати згідно з міжнар. правом проти будь-якої д-ви безвідносно до її поведінки. Стосовно таких заходів застосовується термін реторсія, що є актом у відповідь проти д-ви, яка здійснила «недружній акт», незалежно від того, порушує він чи ні юрид. зобов'язання. Як правило, д-ва розглядає порушення, де вона є жертвою, як недруж. акт. Більшість контрзаходів і актів у відповідь підпадають під цю категорію. Прикладами є розірвання дип. відносин, припинення торгівлі, вилучення вкладів з банків дви, акти невизнання уряду-правопорушника. Потерпіла д-ва здійснює такі дії, якщо вони не обмежені договором, на свій розсуд. Осн. вимогою щодо законності репресалій є те, що вони повинні спрямовуватися на отримання відповід. задоволення з метою виправлення несправедливості. Потерпіла д-ва повинна довести, що її мета полягає у припиненні несправедливої дії, тобто в поновленні становища, що існувало до незакон, зміни ситуації, і отриманні відшкодування за будь-яку завдану несправедливість. Репресалії не є законними, якщо д-ва, вживаючи їх, помиляється, навіть коли її помилку можна вибачити. Застосування репресалій вимагає дотримання принципу пропорційності. Розвиток міжнар. права зумовив виникнення принципу, згідно з яким міжнар. співтовариство у складі всіх держав має юрид. інтерес щодо дотримання певних осн. норм міжнар. права, і порушення таких норм є порушенням ерга омнес (лат. erga omnes — такий, що поширюється на всіх). Цей принцип може застосовуватися до самодопомоги поширенням концепції «жертви порушення» на все міжнар. співтовариство держав, де норма має характер erga omnes. Стосовно таких випадків визначається наявність спільного інтересу для підтримання порушених принципів. Тому д-ва, яка безпосередньо не страждає від несправедливості, також має право вживати контрзаходи проти держави-правопорушниці. Цей спільний інтерес став частиною права міжнародних договорів і права міжнар. відповідальності. Так, у п. 2 ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 визнається, що суттєве порушення багатостор. договору одним із його учасників дає право будь-якому ін. учаснику посилатися на припинення дії договору стосовно себе в цілому або в його частині, якщо порушення 409 докорінним чином змінює становище кожного учасника щодо виконання ним своїх зобов'язань. Що стосується міжнар. відповідальності, то найбільш чітке визнання спільного інтересу висловлене 1970 Міжнар. судом ООН у справі Barcelona Traction, де Суд зіслався на категорію принципів, які встановили «зобов'язання держави стосовно міжнародного співтовариства в цілому», і заявив, що всі д-ви заінтересовані в їх дотриманні. Прикладом таких зобов'язань Суд назвав заборону агресії та геноциду і дотримання принципів, що стосуються осн. прав людини, включаючи захист від рабства і расової дискримінації. Отже, всі д-ви, а не лише ті, чиї інтереси безпосередньо зачеплені, мають право вживати контрзаходи проти д-ви, яка порушила одне із зобов'язань міжнар. співтовариства в цілому. Однак міжнар. право не містить чітких критеріїв, які саме контрзаходи мають вживати треті д-ви щодо таких порушень. В доктрині існує погляд, що третя д-ва не може вживати репресалії (у суворому розумінні) на підставі порушення зобов'язань erga omnes, а застосовує лише такі контрзаходи, як реторсії (О. Шахтер, США). Практика свідчить, що у відповідь на порушення осн. норм міжнар. права треті д-ви вживали санкції, яким не вистачало ознак репресалій. Такими були, напр., санкції деяких держав: проти СРСР у зв'язку з його вторгненням в Афганістан; проти Аргентини, яка намагалася силою анексувати Фолклендські (Мальвінські) о-ви; проти Ірану внаслідок порушення ним норм дип. права. У зв'язку з Фолкленд. о-вами РБ ООН навіть виступила проти санкцій, вжитих США та ЄС, закликаючи сторони до переговорів з метою мир. врегулювання спору. РБ ООН одностайно засудила дії Ірану, виходячи зі спільного інтересу міжнар. співтовариства в підтриманні імунітету дипломатів і недоторканності дип. приміщень. Але ні РБ ООН, ні Міжнар. суд ООН, що займався цією справою, а також треті д-ви не вживали заходів, які б підтверджували, що вони діяли на основі зобов'язань erga omnes. В доктрині існує погляд, що заходи колект. самодопомоги, вжиті поза структурою міжнар. інституцій або поза суд. розглядом справи, можуть призвести до анархії у міжнар. відносинах. Застосування таких санкцій залежить від достатньої аргументованості дій третіх держав і встановлення міжнар. організаціями фактів порушень та їх оцінки. Це стосується і рішень Міжнар. суду ООН, заснованих на повному і неупередж. розслідуванні порушення д-вою своїх зобов'язань, що також може бути підставою для вжиття третіми д-вами контрзаходів на підтримку таких рішень. Колективними С. м.-п., або контрзаходами, в рамках міжнародних організацій можуть бути: відмова організації у членстві, призупинення прав члена організації, виключення з міжнар. спілкування, колект. збройні заходи. Особл. вид санкцій становить самооборона, що є збройними примус, діями у відповідь на збройний напад (ст. 51 Статуту ООН). Характеристика контрзаходів міститься у текстах Проектів статей про відповідальність держав за міжнар.-протиправні діяння, розроблених Комісією міжнар. права ООН і представлених 2001 ГА ООН. Мета і межі контрзаходів за цими Проектами полягають у наступному: потерпіла д-ва може вживати контрзаходи проти д-ви, відповідальної за міжнар.-прав, 410 діяння, лише з метою спонукання її до виконання своїх зобов'язань; контрзаходи обмежуються тимчас. невиконанням міжнар.-прав. зобов'язань д-ви, яка застосовує такі заходи до д-ви, відповідальної за міжнар.- протиправне діяння; контрзаходи, по можливості, вживаються таким чином, щоб надати можливість поновити виконання відповід. зобов'язань (ст. 49). Водночас контрзаходи не можуть зачіпати: зобов'язань утримуватися від погрози силою або її застосування, закріплених у Статуті ООН; зобов'язань щодо захисту осн. прав людини; зобов'язань гуманіт. характеру, що забороняють репресалії; ін. зобов'язань, що випливають з норм заг. міжнар. права (п. 1 ст. 50). При цьому д-ва, яка вживає контрзаходи, не звільняється від виконання своїх зобов'язань щодо: а) врегулювання спору з будь-якої процедури, що може бути застосована між нею та відповідальною д-вою; б) поважання недоторканності дип. агентів і коне, посад, осіб, дип. і коне, приміщень, архівів і док-тів (п. 2 ст. 50). У Проектах статей передбачається також встановити принцип пропорційності, за яким контрзаходи повинні бути відповідними до заподіяної шкоди з урахуванням тяжкості міжнар. - протиправного діяння і заг. прав (ст. 51). Визначаються і умови вжиття потерпілою д-вою контрзаходів. Так, до вжиття контрзаходів потерпіла д-ва повинна: зажадати від держави-порушниці виконання її зобов'язань; повідомити державу-порушницю про будь-яке рішення щодо вжиття контрзаходів і запропонувати провести переговори з нею (п. 1 ст. 52). Водночас потерпіла д-ва може вжити негайні контрзаходи, необхідні для забезпечення її прав (п. 2 ст. 52). Контрзаходи не можуть вживатися (а у випадку їх вжиття — повинні припинятися) без необгрунтованого зволікання, якщо: а) міжнар.-протиправне діяння припинено; б) спір перебуває на розгляді суду чи трибуналу, компетентного приймати обов'язкові для сторін рішення (п. З ст. 52). Ост. пункт не застосовується, якщо держава-порушниця не здійснює добросовісно процедуру врегулювання спору (п. 4 ст. 52). Контрзаходи повинні припинятися, як тільки держава-порушниця виконає свої зобов'язання, пов'язані з міжнар.- протиправним діянням (ст. 53). Таким чином, С. м.-п. або контрзаходи є структур, елементом відповідальності міжнародно-правової, згідно з якою кожне протиправне діяння д-ви тягне за собою її відповідальність.

Санкціонований доступ – доступ до програм і даних користувачів, які мають право (повноваження) на ознайомлення або роботу з ними.