ДОГОВІР МІЖНАРОДНИЙ - угода між д-вами та/або ін. суб'єктами міжнародного права, що регулює їх взаємні або багатосторонні міжнар. відносини, встановлюючи для її учасників відповідні права та обов'язки згідно з осн. принципами міжнар. права. Д. м. є гол. джерелом сучасного міжнар. права і регулюється правом міжнар. договорів. У практиці міжнар. життя для позначення Д. м., крім терміна договір, застосовуються і такі терміни, як конвенція, угода, пакт, протокол, трактат, статут, спільна заява, декларація, комюніке, хартія, меморандум, регламент, акт, обмін нотами тощо. Назва Д. м. не впливає на його юрид. силу. Осн. елементами структури Д. м. є: назва договору, преамбула (вступна частина), центр, частина, в якій містяться нормат. положення щодо сутності відносин, що регулюються, і заключні положення (про порядок набуття договором чинності, способи тлумачення, зміни, доповнення або припинення договору тощо). Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 і Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 визначають три стадії укладення Д. м. (ст. 9—11). Перша стадія — ухвалення тексту. Це відбувається за згодою усіх, 107 хто брав участь у його складанні, а для бага-тостор. договору — більшістю у дві третини учасників конференції. Друга стадія — встановлення автентичності тексту, яке здійснюється шляхом підписання, підписання ад референдум або парафування тексту договору чи заключного акта конференції, в якому міститься цей текст. Третя стадія — згода на обов'язковість договору, яку може бути виражено підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням залежно від порядку, передбаченого у самому договорі. Більшість Д. м. укладається у письм. формі, але й усні договори (джентльменські угоди) є також обов'язковими. Залежно від органів, що представляють д-ву під час укладання договору, однією із сторін якого є д-ва, часто розрізняють міждерж. договори (укладаються на найвищому рівні від імені д-ви), міжурядові (від імені уряду), міжвідомчі (від імені міністерств і відомств). У сучасних міжнар. відносинах зростає кількість договорів за участю міжнар. міждерж. організацій, договірна правоздатність яких обмежена функціями цих організацій і залежить від їхніх правил, насамперед статуту. Залежно від кількості учасників договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Осн. масив договорів становлять двосторонні договори, які враховують специфіку конкр. держав та їхніх відносин. Водночас дедалі зростає значення багатостор. договорів, з допомогою яких вирішуються найважливіші, найперше глобальні, проблеми людства. Д. м., які кодифікують міжнар.- правові норми або об'єкт і цілі яких становлять інтерес для всіх держав та/або ін. учасників угоди, називаються заг. або універсальними договорами. Договори держав певного геогр. регіону називаються регіональними. Залежно від об'єктів міжнар. договорів вони поділяються на три групи: політичні договори, економічні договори і договори з питань культури, науки та ін. Важлива роль у регулюванні укладення та здійснення договорів належить також внутр. праву. Заг. положення містяться у конст. праві, а більш докладні норми формуються практикою держ. органів, включаючи судові. В деяких країнах існують спеціальні закони про договори. В Україні 1991 ухвалено Закон «Про дію міжнародних договорів на території України», а 1993 - Закон «Про міжнародні договори України», який було складено з урахуванням норм Віден. конвенції про право міжнар. договорів 1969 і Віден. конвенції про право договорів між д-вами та міжнар. організаціями або між міжнар. організаціями 1986.