ЕКСПАТРІАЦІЯ - (франц. expatriation, від лат. ех — з, поза і patria — вітчизна, батьківщина) — втрата громадянства внаслідок добровільного або примус, виселення гр-нина за межі країни. Звичайно пов'язується з натуралізацією в ін. д-ві. Е. може бути індивідуальною або масовою, добровільною (напр., якщо можливий вибір громадянства) або примусовою. Е. відбувається всупереч волевиявленню особи: при обміні частини населення на підставі міжнар. договору, який передбачає перехід певної території від однієї д-ви до іншої; за постановою суду або уряду тощо. До 20 ст. Е. з усіма її правовими умовами і наслідками належала до сфери і компетенції внутрідерж. зак-ва. У деяких країнах (напр., у СІІІА) зак-во про громадянство у тій його частині, яка стосується втрати громадянства, засновано на т. з. доктрині свободи Е. Суть її полягає у тому, що натуралізація гр-нина конкр. д-ви тягне за собою автоматичну втрату первісного громадянства. У 20 ст., особливо після Першої світ, війни, посилилися тенденції до міжнар. регулювання еміграції населення взагалі та Е. зокрема. Так, примусову Е. передбачала Лозаннська конвенція 1923, підписана Туреччиною та Грецією, — складова частина Лозаннського мирного договору 1923. На основі цієї конвенції відбувався примус, обмін тур. гр-н правосл. віросповідання і грец. гр-н — мусульманського. При цьому виняток становили грец. жителі Константинополя (Стамбула) і мусульмани Зх. Фракії: на них дія конвенції не поширювалася. У рішеннях Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 передбачалося переселення до Німеччини осіб нім. національності, які проживали в Польщі, Че-хословаччині та Угорщині.