ЗБРОЙНІ СИЛИ ООН (ЗС ООН) - об'єднані збройні сили держав — членів Організації Об'єднаних Націй, що мають забезпечити заходи воєн, характеру в рамках примус, дій членів ООН відповідно до гл. VII Статуту ООН. Створюються та застосовуються Радою Безпеки ООН у випадках, коли вона «визнає існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру або акту агресії» та у зв'язку з цим приймає рішення про вжиття заходів для «підтримання або відновлення миру і безпеки» (ст. 39). ЗС ООН мають застосовуватися у виключних випадках, коли ін. заходи можуть виявитись або виявилися неефективними. Згідно зі ст. 43 Статуту ООН усі д-ви — члени ООН зобов'язуються надавати у розпорядження Ради Безпеки на її вимогу та відповідно до спец, угод необхідні для підтримання міжнар. миру та безпеки нац. ЗС, допомогу й відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходження через певну територію. Такі угоди визначають кількість і рід військ, ступінь їх готовності та їх заг. розташування і характер наданих ними засобів обслуговування і допомоги. Переговори про укладення зазначених угод починаються в якомога коротший строк з ініціативи РБ ООН. Вони укладаються між РБ і членами ООН або між РБ та групами членів ООН і підлягають ратифікації д-вами, що їх підписали, відповідно до їх конст. процедури. В разі прийняття рішення про застосування сили РБ ООН, перш ніж зажадати від члена ООН, не представленого в Раді, надання ЗС на виконання зобов'язань, взятих ним на підставі ст. 43, запрошує цього члена Організації, за умови його бажання, взяти участь у рішеннях РБ щодо використання контингентів ЗС даного члена ООН (ст. 44). Ст. 42 Статуту ООН уповноважує РБ вдаватися до дій воєн, характеру повітр., мор. або сухоп. силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнар. миру та безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду та ін. операції повітр., мор. або сухоп. сил членів Організації. Допомогу РБ ООН з усіх питань, що стосуються військ, 170 потреб у справі підтримання міжнар. миру і безпеки, використання військ, переданих в її розпорядження, і командування ними здійснює створюваний Військово-штабний комітет (ВПІК). У його складі повинні перебувати начальники штабів пост, членів РБ ООН або їх представники. Крім того, до співробітництва з ВШК може бути запрошено будь-кого з членів ООН, не представлених постійно в К-ті, якщо ефективне здійснення обов'язків ВШК вимагає участі цього члена ООН у його роботі (ст. 47). Отже, РБ ООН має виключну компетенцію у вирішенні всіх питань, пов'язаних із створенням та функціонуванням ЗС ООН. Згідно з п. З ст. 27 Статуту ООН такі рішення повинні прийматися з дотриманням принципу одностайності пост, членів РБ ООН, що є основою для застосування колект. дій держав — членів ООН для підтримання або відновлення міжнар. миру та безпеки. Однак «холодна війна», що тривалий час велася між двома «наддержавами» — США та СРСР, не дозволила використати зазначений механізм створення та функціонування ЗС ООН як складової частини системи ко-лект. безпеки; в умовах реальної дії принципу одностайності пост, членів РБ ООН ухвалення таких рішень цілком залежало від збігу інтересів цих членів Організації щодо конкр. ситуацій, пов'язаних з необхідністю підтримання або відновлення миру. Тому в той період РБ ООН не ухвалила жодного рішення про створення ЗС ООН, що зробило неможливим і функціонування ВШК як органу заг. стратегічного планування і тех. радника з воєн, питань, відповідального перед Радою Безпеки. Численні збройні конфлікти, що виникали в період «холодної війни» в різних регіонах світу всупереч існуючій у Статуті ООН забороні д-вам використовувати силу при розв'язанні спорів, вимагали від ООН вжиття заходів для припинення конфліктів, що загрожували мирові та безпеці народів. Тому міжнар. співтовариство обрало шлях створення та функціонування у рамках та під керівництвом ООН миротв. ЗС (контингентів ЗС держав — членів ООН). Вони мали діяти у зонах збройних конфліктів на підставі різного роду функц. мандатів, які надавалися їм РБ ООН з метою роз'єднання ЗС ворогуючих сторін і створення таким чином сприятливих умов для проведення дип. переговорів щодо припинення цих конфліктів. Зазначена практика ООН, основу якої становили рішення РБ ООН, є важливим міжнар. досвідом розв'язання різноманітних за своїм характером сучас. збройних конфліктів. Вона надала нового змісту компетенції РБ ООН та Ген. секретаря ООН, виходячи з «повноважень ООН, що розуміються»; останні цілком відповідають осн. меті ООН — підтриманню міжнар. миру та безпеки, що було підтверджено 1949 Міжнародним судом ООН. Останній заявив, що «згідно з міжнародним правом за ООН слід визнати ці повноваження, які, хоч і не вказані безпосередньо в Статуті ООН, неминуче випливають із необхідності виконання Організацією своїх завдань». Відтоді діяльність РБ ООН та Ген. секретаря у цій сфері здійснюється під назвою «операції ООН з підтримання миру». У практиці ООН з різними миротв. функціями створювалися: Надзв. сили ООН в Єгипті (1965-67), ЗС ООН у Конго (1960- 64), ЗС ООН на Кіпрі (з 1964), Надзв. ЗС ООН на Бл. Сході (1973-79), сили 171 ООН для нагляду за роз'єднанням ізраїл. та сирійських військ (з 1974), тимчасові ЗСдля підтримання миру в Лівані (з 1978) тощо. Після закінчення «холодної війни» операції ООН з підтримання міжнар. миру набули нових рис. Так, під час тривалого збройного конфлікту на тер. кол. Югославії (почався 1991) Рада Безпеки значно розширила мандат миротв. сил ООН, надавши їм право у разі необхідності застосовувати у широких масштабах силу. Крім того, вперше для розв'язання регіон, конфлікту під прапором ООН діяли військ, контингенти країн НАТО, що складалися з різних родів військ, включаючи військ.-повітр. підрозділи. Водночас у зовн. політиці США, які після розпаду СРСР залишилися єдиною у світі «наддержавою», виявилася тенденція до одноосіб. планування та проведення на тер. кол. Югославії операцій з використанням військ, контингентів країн НАТО, насамперед американських. Це позбавило РБ ООН достатнього контролю за їх здійсненням, як того вимагають положення гл. VII Статуту ООН. Істотними новаціями характеризувалися і рішення РБ ООН щодо подолання кризової ситуації у регіоні Перської зат., що виникла 1990 в результаті агресії Іраку проти Кувейту. Вперше за всю історію існування ООН Рада Безпеки кваліфікувала збройний напад однієї д-ви на іншу як акт агресії і зобов'язала Ірак негайно припинити окупацію тер. Кувейту. Невиконання Іраком цієї законної вимоги міжнар. співтовариства призвело до введення РБ ООН всеосяжних екон. санкцій проти Іраку. Водночас США та деякі ін. зх. країни без погодження із РБ ООН направили у регіон Перської зат. свої ЗС, які встановили блокаду мор. узбережжя Іраку. Тільки після цього США повідомили РБ ООН про свої дії, пославшись на «невід'ємне право на індивідуальну та колективну самооборону», а також на звернення до них Кувейту і Саудівської Аравії про надання їм військ, допомоги. Отже, РБ ООН фактично було усунуто від прийняття рішень про створення та використання у регіоні Перської зат. ЗС для відновлення там миру. Невдовзі вона все ж спромоглася постфактум санкціонувати ці дії США (резолюція № 665 від 25.УІІІ 1990) і надати військам зх. країн мандат ООН на проведення військ, операцій у цьому регіоні. Резолюція РБ ООН № 678 від 29.ХІ 1990 підтвердила законність застосування сили проти Іраку, встановивши для нього строк виконання усіх своїх резолюцій — 15.1 1991. Д-ви, які своїми військ, контингентами взяли участь у протистоянні агресорові, уповноважувалися використати «всі необхідні засоби для відновлення миру і безпеки у регіоні Перської затоки». 16.1 1991 почалися воєнні дії, що завершилися звільненням тер. Кувейту та відновленням його суверенітету. РБ ООН зобов'язала Ірак ліквідувати під контролем ООН усю зброю масового знищення: хім. та бактеріол. зброю, ракети з радіусом дії понад 150 км та обладнання для їх в-ва. Конфлікт у кол. Югославії (на тер. Боснії) призвів до одноособових дій НАТО шляхом проведення операцій з підтримки миру, які лише постфактум були схвалені РБ ООН. Після спільної роботи з ООН над досягненням миру в Боснії НАТО 1995 ств. свої власні Сили втілення миру (ІФОР), а 1996 — Сили стабілізації (СФОР) з метою забезпечення миру і прокладання шляху для цив. відбудови Боснії. 172 Діяльність ІФОР (СФОР) відбувається у співробітництві з миротв. підрозділами країн, що не є членами НАТО, а саме: Болгарією, Румунією, Росією та Україною. У даний час НАТО через свої місії ІФОР (СФОР) згідно з мандатом ООН здійснює нагляд за дотриманням миру в регіоні. Стосовно кризової ситуації в сучас. Югославії, що виникла 1999 у серб, провінції Косово, то НАТО пред'явило ультиматум уряду цієї суверен, д-ви, погрожуючи їй ши-рокомасштаб. бомбардуваннями, і здійснило цю свою погрозу навіть за відсутності резолюції РБ ООН. Цими діями було порушено не тільки гл. VII—VIII Статуту ООН, а й Північноатлантичний договір, який не дозволяє Альянсу діяти за межами тер. країн — членів НАТО без відповідної підтримки з боку ООН (ст. 5). Однак США розглядають ці події як прецедент для майб. втручання НАТО «за межами» Альянсу шляхом розгортання своїх збройних сил для виконання місії з підтримки миру без обов'язкового прийняття відповідної резолюції РБ ООН. Ця нова роль, на яку претендує НАТО, знайшла підтвердження у «Стратегічній концепції Альянсу», прийнятій на засіданні Північноатлантичної ради (Вашингтон, квітень 1999), в якому взяли участь глави держав та урядів Альянсу. В цьому док-ті прямо передбачено «проведення операцій з реагування на кризу, що не регулюється статтею 5» вказаного договору (п. 31), тобто такі операції можуть поширюватися і на різні кризи за межами тер. держав — членів НАТО. Відповідно в рамках НАТО ств. концепцію Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних сил (БЗОТС), що стала важливим елементом перебудови військ, структури НАТО у згаданому напрямі. Таке розширення завдань НАТО виходить за межі організації колект. оборони і суперечить верховенству Статуту ООН і особливо ст. 51, яка надає право остаточного рішення РБ ООН, навіть у випадку, коли члени Альянсу користуються своїм правом на самооборону. Підсумки війни у регіоні Перської зат., кризи в Боснії та Косово свідчать, що система колективної безпеки ще не набула необхідного рівня узгодження серед держав — членів ООН. Рада Безпеки не спромоглася ефективно застосовувати положення гл. VII Статуту ООН, найперше ті, що стосуються її цілковитої відповідальності за створення і використання ЗС ООН для підтримання або відновлення міжнар. миру. Збройні конфлікти на тер. кол. Югославії та в регіоні Перської зат. засвідчили, що пост-конфронтац. період розвитку міжнар. відносин характеризується тенденцією до надання миротв. силам ООН ширших повноважень для застосування сили, ніж це було в часи «холодної війни». Водночас основою для узгодження рішень про створення та застосування ЗС ООН має залишатися точне визначення у рамках Організації їх мандату із суворим дотриманням положень Статуту ООН про колект. безпеку і врахуванням розвитку цих положень відповідно до практики ООН у цій сфері. Україна після проголошення незалежності (1991) активно сприяє розв'язанню місц. та регіон, збройних конфліктів у світі; зокрема, бере участь своїм військ, контингентом у миротв. діях сил ООН з підтримання миру на тер. кол. Югославії (у Боснії, Косово). 1999 прийнято Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», в якому визначено 173 цілі та умови участі нац. миротв. контингентів у такого роду операціях та встановлено порядок прийняття рішень щодо їх направлення. У цьому законі міститься принципова настанова, що міжнар. миротв. операції є міжнар. діями або заходами, які здійснюються за рішенням РБ ООН відповідно до Статуту цієї Організації, ОБСЄ, ін. регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримки міжнар. миру і безпеки згідно з положеннями гл. VIII Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонац. сил, що створюються за згодою РБ ООН, які проводяться під заг. контролем РБ ООН.