МАНДАТНА СИСТЕМА - система мандатів, встановлених ст. 22 Статуту Ліги Націй, на підставі якої колонії Німеччини у Центр. Африці та ряд араб, територій кол. Османської імперії були передані під управління держав Антанти — переможниць у Першій світ, війні 1914—18. Фактично М. с. становила особливу форму анексії територій, що стали об'єктом колон, політики великих європ. держав у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. і опинилися в колон, залежності від них. Виникла в результаті переділу уже поділеного раніше колон, д-вами світу. За Версальським мирним договором 1919 д-ви Антанти змусили Німеччину і Туреччину, що зазнали поразки у війні, відмовитися від своїх колоній та ряду територій. Водночас М. с. стала спробою застосувати форму міжнар. опіки «до тих колоній і територій, які внаслідок останньої війни припинили перебування під суверенітетом держав, що раніїле управляли ними, і населяються народами, все ще неспроможними спиратися на себе в напружених умовах сучасного світу і до яких має 231 застосовуватися принцип, що благополуччя і розвиток таких народів становить священний обов'язок цивілізації і що гарантії за здійснення цього обов'язку мають бути включені до Статуту» (п. 1). Здійснення цього принципу означало, що «перебування під опікою таких народів має бути покладено на розвинуті нації, які, зважаючи на їх ресурси, досвід або їх геогр. положення, можуть щонайкраще взяти на себе всю відповідальність і які бажають прийняти її, і що таке перебування під опікою має здійснюватися ними як мандатаріями від імені Ліги Націй» (п. 2) і на підставі договорів між Лігою та окремими державами-мандатаріями. Мандати Ліги Націй відрізнялися відповідно до стадії розвитку підопічної території, її геогр. розташування, екон. умов та ін. под. обставин (п. 3). У зв'язку з цим мандати були поділені на три класи: мандат А застосовувався до колон, володінь Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату, мандат В — до колоній у Центр. Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандатарія при збереженні деякого ступеня самоврядування; мандат С — до Пд.-Зх. Африки та до о-вів Тихого ок., які управлялися як інтегровані частини тер. держави-мандатарія. Поділ нім. колоній був затверджений Верх, радою Антанти 7.У 1919, а володінь кол. Османської імперії — на конференції у м. Сан-Ремо 1920 (Італія). Великобританія одержала: мандати А на Ірак, Палестину і Трансйорданію, мандати В — на Танганьїку, частини Того і Камеруну; Франція — мандати А на Сирію і Ліван, мандати В — на частини Того і Камеруну; Бельгія — мандат В на Руанду-Урунді; Японія — мандат С на Тихоокеанські о-ви на північ від екватора (Маршаллові, Каролінські та Маріанські); ПівденноАфриканський Союз (після 31.V 1961 — Південно-Африканська Республіка) — мандат С на Пд.-Зх. Африку; Австралія — мандат С на о. Науру (спільно з Великобританією і Новою Зеландією) та на кол. нім. Нову Гвінею і о-ви Тихого ок. на південь від екватора; Нова Зеландія — мандат С на о-ви Західне Самоа. СРСР у ноті урядам Великобританії, Франції та Італії від 18.V 1923 заявив про невизнання М. с. При вступі СРСР до Ліги Націй у 1934 його представник зробив застереження про те, що ст. 22 Статуту Ліги неприйнятна для СРСР і не покладає на нього жодних зобов'язань. Після Другої світ, війни 1939—45 М. с. була замінена системою опіки ООН. Усі зазначені території, крім тих, які мали мандати А і які здобули незалежність, стали підопічними територіями ООН. Виняток становила Пд.-Зх. Африка, щодо якої ПівденноАфриканська Республіка не визнавала її статусу підмандатної, а отже, підопічної території.