НЕДІЙСНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ - підстави, що випливають з дефектів формування спільної волі сторін у процесі укладання ними договору міжнародного і не породжують прав, наслідків. Підстави Н. м. д. визначаються, насамперед, Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969. Так, згідно з п. 1 ст. 42 Конвенції дійсність договору або згода д-ви чи міжнар. організації на обов'язковість для них договору може оспорюватися лише на підставі даної Конвенції. Водночас було підтверджено, що норми міжнар. звичаєвого права і надалі регулюватимуть питання, які не вирішені в приписах Конвенції (ч. 8 преамбули). Підстави Н. м. д. містяться у ст. 46—53 розд. 2 «Недійсність договорів». Перша підстава стосується компетенції укладати договори відповідно до положень внутр. права д-ви та правил міжнар. організації. Так, передбачено, що міжнар. договір має визнаватися недійсним, якщо згода д-ви або міжнар. організації на його обов'язковість дана з явним порушенням норми внутр. права даної д-ви або правила даної міжнар. організації особливо важливого значення (п. 1—2 ст. 46). Порушення вважається явним також, якщо воно об'єктивно очевидне для будь-якої д-ви або будь-якої 282 міжнар. організації згідно з їх звичайною практикою і добросовісністю (п. З ст. 46). Друга підстава Н. м. д. — відсутність правомочності на його укладення. Так, ст. 47 передбачає, що коли правомочність представника на вираження згоди його д-ви або міжнар. організації на обов'язковість конкр. договору обумовлена спец, обмеженням, то на недотримання представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності висловленої ним згоди, якщо тільки про це обмеження не були попередньо повідомлені д-ви або міжнар. організації, котрі брали участь у переговорах. Третя підстава Н. м. д. — помилка. Ст. 48 встановлює три принципових положення, у яких відтворюється існуюче право, а саме: д-ва або міжнар. організація можуть посилатися на помилку в договорі як на підставу недійсності своєї згоди на обов'язковість для них цього договору, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї д-ви або міжнар. організації, існували при укладенні договору і були суттєвою основою для її згоди на обов'язковість для них даного договору (п. 1); п. 1 не застосовується, якщо така д-ва або міжнар. організація своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки або обставини були такими, що вона повинна була звернути увагу на можливу помилку (п. 2); помилка, що стосується лише формулювання тексту договору, не впливає на його дійсність (п. 3). Четверта підстава стосується обману. Так, відповідно до ст. 49 д-ва або міжнар. організація, що уклала договір під впливом обманних дій ін. д-ви чи міжнар. організації, які брали участь у переговорах, має право посилатися на обман як на підставу недійсності своєї згоди на обов'язковість для них такого договору. П'ята підстава — підкуп представника д-ви або міжнар. організації. Ст. 50 передбачає, що д-ва або міжнар. організація, вираження згоди яких на обов'язковість для них договору стало результатом прямого або опосередкованого підкупу їх представника, котрий брав участь у переговорах, може посилатися на такий підкуп як на підставу недійсності їх згоди на обов'язковість для них договору. Шоста підстава — примус представників д-ви або міжнар. організації. У ст. 51 вказано, що згода д-ви або міжнар. організації на обов'язковість для них договору, яка була виражена в результаті примусу їх представника діями або загрозами, спрямованими проти нього, не має ніякого юрид. значення. На практиці, однак, визначення прав, кваліфікації примусу при укладенні міжнар. договору є досить складною проблемою. Напр., неоднозначно тлумачиться це питання щодо нім.-чес. договору 1939, за яким було встановлено протекторат Німеччини над Богемією. Одні вчені, зокрема Г. Шварценбергер (Великобританія), розглядають укладення цього договору як примус проти учасника переговорів (чес. президента) і на цій підставі вважають його недійсним, тоді як інші — примусом проти самої д-ви. І хоча Міжнар. воєнний трибунал у Нюрнбергу 1946 характеризував цей договір як акт агресії, тобто як злочин, акт проти д-ви, в ін. випадках визначити те, що розуміти під примусом у процесі укладання договорів, досить складно. Так, свого часу виникало питання про міру допустимості певних політ., прав., екон. та ін. видів примусу або тиску при укладенні мир. договорів між 283 державами-переможницями і д-вами, що зазнали поразки в ході Першої та Другої світових воєн. Однак при оцінці зазначених договорів слід враховувати такий важливий чинник, як факт агресії. Проти д-ви, визнаної міжнар. співтовариством агресором, при укладанні з нею мирного договору допускалися елементи примусу, які відбивали в ньому надзвичайні умови, що випливали з наслідків війни. Сьомою підставою, яка відокремлює примус проти д-ви або міжнар. організації від примусу проти їх представників, є положення про те, що договір є незначним, коли його укладення стало результатом загрози д-ві або міжнар. організації силою або її застосування у порушення принципів міжнар. права, втілених у Статуті ООН (ст. 52). Восьма підстава Н. м. д. — міжнар. договір суперечить нормам заг. міжнар. права (jus cogens). Згідно зі ст. 53 договір є незначним, якщо він суперечить імперат. нормі заг. міжнар. права. В ній також міститься визначення згаданої норми: «оскільки це стосується даної Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер». Водночас, згідно зі ст. 43, Н. м. д. відповідно до положень Конвенції або положень самого договору не зачіпає обов'язку д-ви чи міжнар. організації виконувати будь-яке встановлене в договорі зобов'язання, що має силу для цієї д-ви чи організації відповідно до міжнар. права, незалежно від договору. А ст. 44, у якій закріплено принцип подільності договір, положень, встановлює, що на підставу недійсності, передбачену Конвенцією, можна посилатися тільки стосовно всього договору, крім деяких випадків, зазначених у ст. 60. Крім того, за ст. 45 право посилатися на підставу недійсності договору втрачається, якщо д-ва чи міжнар. організація, після того як їй стало відомо про факти: а) явно погодилася з тим, що договір залежно від випадку має чинність, зберігає чинність чи залишається чинним, або б) повинна через свою поведінку вважатися такою, яка мовчазно погодилася з тим, що договір залежно від випадку має чинність, зберігає чинність чи залишається чинним.