ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ - система принципів і норм міжнародного права, що встановлює універсальний порядок у сфері підтримання міжнар. миру і безпеки у світі відповідно до Статуту ООН. Є галуззю міжнар. права, що склалася у процесі: обмеження юс ад беллум у відповідних Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 і 1907; спроби заборонити війну як знаряддя нац. політики держав у Пакті Бріана— Келлога 1928; заг. заборони застосування сили у Статуті ООН; встановлення у Статуті Нюрнберзького трибуналу 1945 злочину проти миру як акту агресії та міжнар.-прав. відповідальності за його вчинення, у т. ч. персональної (кримінальної) відповідальності індивіда; підтвердження у резолюції ГА ООН 1946 принципів міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнб. трибуналу (Нюрнберзькі принципи), та їх деталізації у прийнятих Комісією міжнародного права ООН 1950 Принципах міжнар. права, визнаних у Статуті Нюрнб. трибуналу і вироку трибуналу. Основу системи принципів та норм П. м. б. становить принцип незастосування сили або загрози силою, встановлений у Статуті ООН (п. 4 ст. 2) і розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970, резолюції ГА ООН про визначення агресії 1974, Декларації ООН про посилення ефективної відмови від загрози силою чи її застосування в міжнар. відносинах 1987. Цей принцип пов'язаний з ін. принципами міжнар. права, встановленими у Статуті ООН і кодифікованими у Декларації ООН 1970. Насамперед це стосується принципу мир. розв'язання міжнар. спорів, який зобов'язує членів ООН вирішувати свої міжнар. спори виключно мир. засобами «так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). До найважливіших принципів П. м. б. також належать: принцип колект. безпеки; принцип одностайності пост, членів РБ ООН (Великобританії, Китаю, Росії, США, Франції) під час прийняття Радою примус, заходів до агресора згідно з розд. VII Статуту ООН; визнання у міжнар. праві агресії як злочину проти миру; кваліфікація агресії як збройного нападу однієї д-ви (групи держав) на ін. д-ву; право держав укладати регіон, угоди або утворювати регіон, органи для вирішення питань у сфері підтримання міжнар. миру і безпеки; право на самооборону; принцип роззброєння. Принцип колект. безпеки встановлений у Статуті ООН як зобов'язання держав — членів ООН «вживати колективних заходів для відвернення й усунення загрози мирові та придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, уладнання або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру» (п. 1 ст. 1). Згідно зі Статутом ООН вжиття таких колективних заходів 354 держав має здійснюватися РБ ООН, яка є одним з гол. органів Організації і на яку члени ООН покладають «головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки та погоджуються у тому, що при виконанні її обов'язків, які випливають з цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їх імені» (п. 1 ст. 24). Рада Безпеки ООН— орган, який уособлює систему колект. безпеки міжнар. співтовариства, повинна діяти відповідно до цілей та принципів ООН і на основі повноважень, наданих їй у розділах VI, VII, VIII та XII Статуту ООН (п. 2 ст. 24). Визначаючи ці повноваження, держави — учасниці Конференції в Сан-Франциско 1945 врахували сумний досвід Ліги Націй, Статут якої встановлював децентралізовану систему колект. безпеки, і наділили РБ ООН правом визначати наявність будь-якого порушення миру та ідентифікувати агресора. З цих питань Рада уповноважена робити рекомендації або вирішувати, яких примус, заходів слід вживати для підтримання або відновлення міжнар. миру і безпеки (ст. 39). Відповідно РБ може застосовувати до такого правопорушника міжнар. права екон. і дип. санкції, а в разі, коли ці заходи виявляться недостатніми або вже є недостатніми, вона уповноважується вдаватися до таких дій повітр., мор. або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнар. миру і безпеки. Ці дії можуть включати демонстрації, блокаду та ін. операції повітр., мор. або сухопутних сил членів Організації (ст. 42). На відміну від Ліги Націй, виконання рішень якої з питань підтримання миру і безпеки покладалося лише на тих її членів, які погоджувалися з ними, Статут ООН виходить з того, що члени Організації погоджуються відповідно до цього Статуту підкорятися рішенням РБ і виконувати їх (ст. 25). Отже, такі рішення РБ ООН є обов'язковими для всіх членів Організації. Принципово важливим є й те, що ця концепція колект. безпеки не обмежується членами ООН, а поширюється і на держави-нечлени, які також зобов'язуються діяти відповідно до принципів міжнар. права, встановлених Статутом ООН (п. 6 ст. 2). Здійснюючи принцип колект. безпеки, всі члени Організації зобов'язуються надавати в розпорядження РБ ООН, на її вимогу та відповідно до спец, угод, необхідні для підтримання миру і безпеки «збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходження» (п. 1 ст. 43). Такі угоди, що укладаються між РБ ООН і членами Організації, підлягають ратифікації д-вами, що їх підписали, згідно з їх конст. процедурою (п. 3 ст. 43). Для надання порад і допомоги РБ ООН з усіх питань, що стосуються її військ, потреб у справі підтримання міжнар. миру і безпеки, використання військ, переданих у розпорядження Ради, і командування ними, Статут ООН передбачає утворення Військ.-штабного к-ту. Останній має складатися з нач. штабів пост, членів РБ ООН або їх представників (п. 1,2 ст. 47). Відповідно до розд. VI Статуту ООН Рада Безпеки також здійснює повноваження, які стосуються функціонування колект. безпеки. Так, вона має право: вимагати від сторін, котрі беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнар. миру і безпеки, вирішувати цей спір виключно мир. засобами (ст. 33); розслідувати будь-який спір або будь-яку 355 ситуацію, котра може призвести до міжнар. незгод або викликати спір, щоб визначити, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнар. миру і безпеки (ст. 34). У цих випадках Рада уповноважується на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи їх урегулювання. Роблячи такі рекомендації, Рада має брати до уваги, що спори юрид. характеру повинні, як заг. правило, передаватися сторонами до Міжнар. суду відповідно до положень Статуту Суду (ст. 36). Встановлений у Статуті ООН порядок прийняття РБ ООН рішень передбачає застосування принципу одностайності її пост, членів, який часто називається також правом вето великих держав. За цим принципом рішення РБ вважається прийнятим, якщо за нього подано 9 із 15 голосів її членів, у т. ч. голоси, що збігаються, всіх пост, членів. Це правило не поширюєтьсяна рішення Ради з процедур, питань, котрі вважаються прийнятими, якщо за них подано голоси 9 членів, незалежно від їх статусу (ст. 27). Важлива роль у системі колект. безпеки належить також Г А ООН, яка передусім уповноважується обговорювати будь-які питання або справи в межах Статуту ООН, а також такі, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів, передбачених цим Статутом, і за винятками, зазначеними в п. 1 ст. 12, робити рекомендації членам Організації чи РБ з будь-яких таких питань або спорів (п. 1 ст. 10). Винятки стосуються випадків, коли РБ виконує покладені на неї функції щодо якого-небудь спору або ситуації. У цей період ГА ООН не може робити рекомендації, котрі стосуються даного спору або ситуації, якщо РБ не запитає про це. Ген. секретар ООН, за згодою РБ, на кожній сесії ГА ООН повідомляє про всі питання щодо підтримання міжнар. миру і безпеки, які перебувають на розгляді РБ ООН (п. 2 ст. 12). З цих та ін. питань, визначених у Статуті ООН, Ген. Асамблея організовує дослідження і робить рекомендації (п. 1 ст. 13). Отже, якщо РБ ООН належить первинна відповідальність за підтримання міжнар. миру і безпеки, то ГА ООН здійснює у цій сфері вторинну відповідальність. Встановлення РБ ООН акту агресії однієї д-ви проти іншої є прав, підставою для ідентифікації такої д-ви як агресора та вжиття до неї заходів, передбачених розд. VII Статуту ООН, включаючи застосування сили з метою відновлення порушеного миру і безпеки. Згідно з міжнар. правом (Нюрнб. принципами та визначенням агресії у резолюції ГА ООН 1974) агресією є застосування ЗС однієї д-ви (групи держав) проти суверенітету, тер. цілісності, політ, незалежності ін. д-ви або народу (нації). За вчинення акту агресії д-ва несе міжнар.-прав. відповідальність перед усіма членами міжнар. співтовариства, а індивіди — персональну крим. відповідальність і покарання на основі юрисдикції д-ви, яка здійснює це щодо власних гр-н. У зв'язку з прийняттям 1998 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (набув чинності 2000) такі особи можуть підлягати юрисдикції Суду. Однак для здійснення цього існує умова, зазначена в п. 2 ст. 5 Рим. статуту, а саме: «Суд здійснює юрисдикцію щодо злочину агресії як тільки буде прийнято згідно із ст. 121 та 123 положення, що містить визначення цього злочину і виклад умов, в яких Суд здійснює юрисдикцію стосовно цього 356 злочину». Рим. статут відносить агресію до «найбільш серйозних злочинів, що викликають стурбованість всього міжнародного співтовариства» (п. 1 ст. 5). За конст. поданням Президента України Конст. Суд України визнав Рим. статут Міжнародного крим. суду, підписаний Україною 20.1 2000 і внесений до BP України для надання згоди на його обов'язковість, таким, що не відповідає Конституції України в частині, яка стосується положень десятого абзацу преамбули та ст. 1 Статуту, за яким «Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юстиції». У ст. 52 Статуту ООН визнається право держав встановлювати утворювати регіон, угоди або органи для вирішення питань підтримання міжнар. миру і безпеки. Однак такі угоди та органи повинні відповідати певним умовам: бути придатними для регіон, дій; їхня діяльність має бути сумісною з цілями та принципами ООН (п. 1). Більше того, в цій статті Статут ООН не лише узаконює існування таких угод чи органів, а й зобов'язує членів Організації, які уклали такі угоди чи утворили такі органи, докладати всіх зусиль для досягнення мир. врегулювання місц. спорів до передачі цих спорів у РБ ООН (п. 2). Статут ООН також вимагає від РБ заохочувати розвиток застосування мир. вирішення місц. спорів за допомогою таких регіон, угод чи органів або з ініціативи за-інтерес. держав, або з власної ініціативи (п. 3). Зазначені положення ст. 52 не повинні зачитати застосування ст. 34 та 35 Статуту ООН, що стосуються зобов'язань членів Організації і повноважень РБ ООН щодо мир. вирішення спорів. Крім того, у Статуті ООН встановлено заг. принцип, за яким регіон, угоди та органи використовуються для «примусових дій» лише відповідно до повноважень та під кер. РБ ООН (п. 1 ст. 53). Термін «примусові дії» означає заходи РБ ООН, які вона уповноважується вживати відповідно до ст. 41 і 42 Статуту ООН. Укладення регіон, угод і утворення регіон, органів практично втілені в договорах Ріо-де-Жанейро (Міжамер. договір про взаємну допомогу 1948), НАТО (1949), Пакті колект. безпеки Ліги араб, держав (1952), СЕАТО (1955) та багатьох ін. Учасники цих договорів погодилися захищати один одного, якщо один з них стане жертвою збройного нападу, і діяти, виходячи з права держав на колект. самооборону, визнаного в ст. 51 Статуту ООН. Складовою системи міжнар. безпеки, заснованої на колект. діях усіх членів ООН, є також принцип роззброєння, що набув величезного значення зі створенням термоядерної зброї, яка має планетарну дію і загрожує існуванню людства. Отже, міжнар. система безпеки вимагає контрольованих ООН міжнар. відносин, заснованих на: визнанні заг. стандартів; заг. поведінці, недотримання якої може призвести до застосування санкцій згідно з колект. відповідальністю всіх членів міжнар. співтовариства; приписах, що встановлюють централіз. механізми правозабезпечення, включаючи елементи наднац. регулювання міжнар. відносин. Водночас міжнар. система безпеки, створена з урахуванням істор. досвіду людства в його просуванні на шляху до заборони війни як засобу розв'язання міжнар. спорів, не була позбавлена недоліків, пов'язаних з особливостями застосування механізму прийняття рішень РБ ООН відповідно до розд. VII Статуту ООН. Надаючи право вето пост, членам РБ, 357 система безпеки Статуту ООН містить обмеження: будь-яка спроба застосувати санкції до пост, члена Ради є неможливою, оскільки примус, заходи проти великої д-ви є не підтримкою миру, а початком третьої світ, війни. Учасники Конференції у Сан-Франциско 1945 розраховували на те, що політ, функція запропонованої системи безпеки вимагатиме продовження такого співробітництва між вел. д-вами, яке існувало в період Другої світ, війни 1939— 45. Однак суперництво між великими і особливо між двома наддержавами — США та СРСР і утворення блоків держав, що протистояли один одному, зробили систему безпеки Статуту ООН недіючою внаслідок неконтрольованої з боку ООН сфери, названої «системою безкарності». Жодна д-ва не могла спиратися на систему безпеки, в якій право вето могло бути застосоване великою д-вою не лише для власного захисту, а й для захисту союз, д-ви або д-ви, що перебуває у сфері її інтересів, проти здійснення такою д-вою порушення миру або акту агресії. Це призвело до того, що угоди про надання у розпорядження РБ ООН ЗС згідно зі ст. 43 Статуту ООН не були укладені, як і ніколи не застосовувалися статутні положення щодо утворення Військ.-штабного к-ту. Відсутність таких угод не перешкодила РБ ООН на підставі ст. 46 Статуту ООН встановити 1966, 1968 і 1970 екон. та дип. санкції проти Пд. Родезії, а 1977 згідно з розд. VII — ембарго на постачання зброї та військ, матеріалів Пд. Африці. Крім того, хоча система колект. безпеки не була імплементована так, як це планувалося у Сан-Франциско, Статут ООН містив як чітко виражені повноваження, так і повноваження, що розуміються, і це благотворно вплинуло на розвиток міжнар.-прав. практики, яка певною мірою компенсувала очевидні слабкості системи безпеки ООН. Зазначені повноваження і прав, розвиток стали свідченням гнучкості Статуту ООН, його спроможності адаптуватися до нових обставин і ситуацій. Це проявилося насамперед у зверненні до повноважень ГА ООН як органу, що несе вторинну відповідальність у сфері підтримання миру і безпеки, а саме в ситуаціях, які стосувалися збройного конфлікту між Пн. Кореєю і Пд. Кореєю 1950, Суецької справи 1956, справи Угорщини 1956 та справи Лівії 1958. Предметом розгляду цих ситуацій ГА ООН було порушення миру або акт вчинення агресії із застосуванням збройної сили, незважаючи на те, що до цих незакон, дій була причетна, безпосередньо або опосередковано, та чи ін. велика д-ва. Надалі ГА ООН прийняла низку рішень щодо використання утворених нею таких ЗС, як UNEF на Бл. Сході, які, не маючи мандата на ведення бойових дій, розміщувалися між ворогуючими сторонами з метою виведення їхніх ЗС. Проведення ООН под. операцій, що отримали назву «операції з підтримання миру» (англ. peace-keeping operations), згодом стало звичайною міжнар.-прав. практикою. їх законність була підтверджена 1949 в консульт. висновку Міжнародного суду ООН, котрий констатував, що «відповідно до міжнародного права Організація повинна вважатися такою, яка має повноваження, які, хоча й нечітко визначені у Статуті, покладаються на неї, виходячи з необхідного смислу, що є суттєвим для виконання її обов'язків». Незалежна Україна від 1991 стала одним з найактивніших членів ООН, що 358 беруть участь у таких операціях. Закінчення наприкінці 80-х pp. 20 ст. «холодної війни» привело до активізації діяльності РБ ООН і навіть частково з процедур, питань застосування вето. Зросла кількість резолюцій РБ, в яких визначалося існування «загрози миру», хоча щодо кваліфікації тієї або ін. ситуації як агресії Рада була стриманою. Так, у резолюції 660 (1990), прийнятій на підставі ст. 39 і 40 Статуту ООН, «засуджується вторгнення Іраку в Кувейт» без використання терміна «агресія». Наст, резолюції РБ з цього питання [резолюція 661 (1990) і резолюція 674 (1990)], в яких засуджується «окупація» Іраком Кувейту і які прийняті відповідно до розд. VII Статуту ООН, також не містять терміна «агресія», як і резолюція про надання права д-вам, що співробітничають з Кувейтом, на вжиття необхідних заходів, включаючи застосування сили, для виконання резолюції 660 (1990). Аналогіч. чином у зв'язку з конфліктами в кол. Югославії, а потім у Боснії та Герцеговині РБ ООН визнала ситуацію, що склалася там, як «загрозу миру» [резолюції 713 (1991) та 757 (1992)]. У процесі визначення нової ролі європ. системи безпеки перебуває НАТО, яка під час конфліктів у кол. Югославії протягом 1994—95 проводила військ, операції за межами територій самих держав-членів. Даний фактор, розширення НАТО на схід, а також нові партнер, відносини з Росією відповідно до угоди між ними 2002 свідчать про трансформашю НАТО в глобальний військ.-політ. альянс, що має діяти за межами власного регіону. Україна, виходячи з наслідків закінчення «холодної війни» та реформування структури безпеки НАТО, у 2002 висловила бажання стати членом цієї Організації. Ще одним завданням із зміцнення європ. системи безпеки є визначення інституц. відносин між НАТО і ЄС як двох найважливіших суб'єктів цієї системи. У 1993 РБ ООН прийняла рішення про утворення Міжнар. суду для осіб, які несуть відповідальність за серйозні порушення міжнар. гуманітар. права, скоєні на тер. кол. Югославії з 1991 [резолюція 808 (1993)], і на підставі розд. VII Статуту ООН схвалила Статут Міжнар. крим. трибуналу для Югославії, розроблений Ген. секретарем ООН [резолюція 827 (1993)]. У зв'язку з актами геноциду 1994 в Руанді РБ утворила такий Міжнар. крим. трибунал для Руанди [резолюція 955 (1994)]. Утворення цих трибуналів на основі ад хок разом із Міжнар. крим. судом, що має діяти на пост, основі та здійснювати юрисдикцію щодо фіз. осіб, які несуть відповідальність за скоєння міжнар. злочинів, також є свідченням виникнення у структурі П. м. б. нових прав, механізмів для б-би з «неймовірними злодіяннями», які загрожують «загальному миру, безпеці та благополуччю» (преамбула Римського статуту). Терорист, акти 11.IX 2001 проти США,оголошені Ген. секретарем ООН як «напад на людство в цілому», явили світу якісно нову загрозу миру і безпеці. РБ ООН засудила ці злочинні дії і підтвердила «невід'ємне право держав на самооборону» [резолюції 1368 і 1373 (2001)]. Важливість більш повного відображення нових реалій часу в системі міжнар. безпеки зумовлює необхідність її реформування у напрямі підвищення індивід, і колект. відповідальності держав з урахуванням нового виклику всьому світові, яким є міжнар. тероризм. Особливо це стосується реформування структури та 359 процедури прийняття рішень РБ ООН відповідно до розд. VII Статуту ООН, зокрема щодо складу Ради Безпеки та права вето її пост, членів. Події навколо Іраку 2003 підтвердили необхідність проведення змін у системі міжнар. безпеки.