ПРИНЦИП СУВЕРЕННОЇ РІВНОСТІ ДЕРЖАВ - принцип заг. міжнар. права, згідно з яким у міжнар. співтоваристві всі держави незалежні стосовно одна одної та юридично рівні, що виражається в однакових для всіх них правах та обов'язках. П. с. р. д. належить особливе місце в міжнар. системі незалежних держав, з яких складається міжнар. співтовариство і які утворюють відповід. світ, порядок. У традиц. значенні суверенітет д-ви — це верховенство держ. влади всередині країни та її незалежність у зовн. сфері. Відповідно юрид. сутність суверен, рівності держав становлять: 1) виключна юрисдикція д-ви над своєю територією та населенням, що проживає там; 2) обов'язок д-ви не втручатися у сферу виключної юрисдикції ін. держав; 3) залежність держав від зобов'язань, що походять від звичаєвих та договір, норм міжнар. права, встановлених співтовариством держав. Отже, суверенна рівність держав характеризується тим, що д-ви, з одного боку, вільні від зовн. втручання, що становить їх незалежність, а саме вони вільно: приймають свої конст. та ін. закони; здійснюють відносини зі своїми гр-нами на своїй території та поза нею і з іноземцями в межах своєї території; визначають свою зовн. політику; вирішують своє членство в міжнар. організаціях; мають право вступати або не вступати у військ.-політ, союзи, укладати договори з 375 ін. д-вами тощо. Але, з другого боку, д-ва, здійснюючи свої права, не має права порушувати права ін. держав та принципи міжнар. права. Тому суверенітет д-ви обмежується правами ін. держав та міжнар. правом у цілому. Юридична рівність держав, однак, не завжди означає їх факт, рівність. Напр., відповідно до Статуту ООН голоси пост, членів Ради Безпеки ООН мають більше юрид. значення, ніж голоси непост, членів (право вето). Цим самим міжнар. співтовариство визнає особливу роль та відповідальність пост, членів РБ у сфері підтримання миру і відновлення у разі його порушення. П. с. р. д. закріплений у Статуті ООН, згідно з яким «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів» (п. 1 ст. 2). Він належить до осн. принципів Статуту ООН, які Організація, що функціонує через різні свої органи та своїх членів, повинна поважати. Водночас Статут ООН виходить з того, що д-ви при здійсненні свого суверенітету мають погоджуватися з юрид. обмеженнями щодо свободи власних дій і не можуть їх ігнорувати. Але існує питання, хто визначає такі обмеження та на підставі яких повноважень. Обмеження П. с. р. д. пов'язані також з принципом внутр. компетенції держав, як він встановлений у п. 7 ст. 2 Статуту ООН. Ген. Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970, в якій П. с. р. д., як і ін. статутні принципи, став предметом кодифікації та прогресив. розвитку. В ній підтверджується «відповідно до Статуту ООН першочергове значення суверенної рівності» та підкреслюється, що «цілі ООН мають бути досягнуті лише в тому випадку, якщо держави користуються суверенною рівністю та повністю дотримують у своїх міжнародних відносинах вимоги цього принципу». Характеризуючи зміст П. с. р. д., Декларація виходить з того, що всі д-ви користуються суверен, рівністю, мають однакові права та обов'язки і є рівноправними членами міжнар. співтовариства незалежно від відмінностей соціального, екон., політ, або ін. характеру. Зокрема, поняття суверен, рівності включає такі елементи: а) д-ви юридично рівні; б) кожна д-ва користується правами, що притаманні повному суверенітету; в) кожна д-ва зобов'язана поважати правосуб'єктність ін. держав; г) тер. цілісність і політ, незалежність д-ви недоторканні; д) кожна д-ва має право вільно обирати та розвивати свої соціальні, політ., екон. та культурні системи; е) кожна д-ва зобов'язана виконувати повністю та добросовісно свої міжнар. зобов'язання і жити в мирі з ін. д-вами. Под. підхід до розуміння змісту П. с. р. д. є характерним для Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975, Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав — учасниць НБСЄ 1989, Паризької хартії для нової Європи 1990 та ін. документів. Кардинальні зміни в структурі міжнар. відносин, що відбулися у 2-й пол. 20 ст., вимагають відповід. коригування у структурі та сфері міжнар. права, в т. ч. перегляду традиц. концепції держ. суверенітету. Так, протягом зазнач, періоду структура міжнар. відносин та міжнар. право зазнали важливих змін: сучасне міжнар. право розвивається на основі створення імперат. норм права [юс когенс (лат. jus cogens, букв. — примусове право) 376 норми], які не можуть бути змінені однією д-вою або групою держав; у даний час д-ви дедалі частіше передають деякі свої суверенні права міжнар. організаціям, що утворюються ними. Однак ці права д-ви не втрачають, а здійснюють їх спільно; розвиток міжнар. інституц. системи приводить до утворення у певних випадках над-нац. структур або надання відповід. міжнар. органам наднац. функцій чи їх елементів; регулювання міжнар. екон. відносин дедалі частіше відбувається як взаємодія та поєднання міжнар.- прав. та приват.-прав. методів і виникнення на цій основі тенденцій створення транснаціонального права; дедалі більше країн відмовляється від доктрини абс. імунітету держави щодо держ. власності, якщо вона використовується у комерц. цілях; у міжнар. праві відбувається процес переходу сучас. міжнар. права від функції координації до функції співробітництва, що є новим якісним етапом, який посилює взаємозалежність держав та їх суверен, прав; теорія та практика міжнар. права відмовилися від юрид. догм щодо невід'єм. прав держав та ін. Отже, в межах П. с. р. д. держ. суверенітет повинен розумітися і тлумачитися у відносному значенні відповідно до новаційних процесів, що характеризують сучас. розвиток міжнар. відносин та відповідно міжнар. права з метою об'єднання держав у прав, співтовариство.