ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА - абстракції та узагальнення, які походять від юрид. фактів і норм міжнародного права та характеризують прав, порядок у відповід. сферах міжнар. відносин. Розрізняють індивідуальні та більш узагальнені П. м. п. Перші порівняно з другими характеризуються меншим рівнем абстрагованості й можуть належати до структури останніх, що формулюються на найвищому рівні абстракції. Є узагальненнями одного або кількох правотв. процесів («формальних» джерел) міжнар. права, що містяться в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. Загальновизнаними правотв. процесами є: договори міжнародні, міжнар. звичаєве право та загальні принципи права. Водночас міжнар. та внутр. судові рішення, практика індивідуальних суб'єктів міжнар. права та доктрина міжнародного права не належать до правотв. процесів. Вони є лише доказами міжнар. права або, більш точно, правовизначальними засобами для підтвердження змісту чинних норм і принципів міжнар. права. Такі докази обумовлюють пост, переоцінку цих норм і принципів, що пов'язано з аналізом елементів правовизначальних засобів. Кожний аналіз і систематизація правовизначальних засобів завжди мають тимчас. характер, показують переважно справжню картину міжнар. права на даний момент. Особливо важливе значення має функц. та системат. узагальнення договір; практики держав. Вивчення її відкрило нові сфери для спец, галузей міжнар. права: право міжнародних організацій, міжнародне економічне право, міжнар. соціальне право, міжнародне кримінальне право, міжнародне космічне право, міжнародне повітряне право та ін. Індивідуальні П. м. п. — це абстракції у межах вузького кола норм міжнар. права: напр., таких, як принцип дипломатичного імунітету або принцип держ. імунітету. Обидва ці принципи є винятками з виключної або паралельної юрисдикції держав над особами чи власністю на їх територіях. У дальшому процесі абстракції ці винятки щодо тер. юрисдикції індивідуальних держав самі можуть бути представлені як такі, що походять від принципів суверенітету та 378 рівноправності держав. Принципи на відносно вищому рівні абстракції належать до осн. принципів міжнар. права. Стосовно того, як їх відрізнити від інших П. м. п., не встановлено жодного абс. правила. Деякі вчені звертаються до вищого рівня абстракції, а саме — до одного всеохоплюючого принципу, з якого вони виводять решту принципів. Г. Кельзен, напр., виводить осн. норму міжнар. права з принципу, за яким д-ви «повинні поводитися так, як вони звичайно поводяться». Однак абстракція на цьому рівні є дуже ірраціональною для того, щоб мати значення будь-якого критерію. Тому такого роду абстракція повинна мати оптимальний рівень, визнання якого іншими залежить від об'єктив, професіонального консенсусу. Відповідно в доктрині міжнар. права сформувався консенсуальний підхід до визначення абстрагованих критеріїв, що характеризують П. м. п. як основні. Такі принципи і норми повинні відповідати одній з наст, умов: бути виключно значущими для міжнар. права; виходити з ін. принципів, що охоплюють широку сферу норм міжнар. права, об'єднану спільним предметом; створювати суттєву частину будь-якої відомої системи міжнар. права або мати таку характеристику існуючого міжнар. права, ігнорування якої становило б небезпеку втрати характерної особливості сучас. міжнар. права (Г. Шварценбергер, Великобританія). За названими критеріями на рівні міжнар. звичаєвого права консенсуально визначено 7 осн. принципів: суверенітет, визнання, згода, добра совість, свобода морів, відповідальність та самооборона. Отже, відмінність між індивід, нормами міжнар. права як такими, що мають зобов'язувальний характер, та П. м. п. основними і неосновними, які є лише абстракціями від таких норм, полягає у тому, що доти, доки не буде доведено, що останні самі стали новими та переважаючими нормами, їх не можна розглядати як такі, що мають зобов'язувальний характер. Дальше з'ясування терміна «основні принципи міжнародного права» пов'язане з тлумаченням ін. под. термінів залежно від контексту: чи є термін «загальновизнані принципи міжнародного права» синонімічним з терміном «основні принципи міжнародного права», як він вживається міжнар. судами. Так, Постійна палата міжнародного правосуддя у справі «Тhе Lotus» (1927) ототожнила П. м. п. з «принципами, що є чинними між незалежними націями», і, отже, з нормами універсального міжнар. права. Цей підхід до розуміння П. м. п. підтвердив і МС ООН у своєму консульт. висновку стосовно «Репарації за шкоду, заподіяну на службі ООН» (1949). Однак термін «загальні принципи права» може означати також щось значно відмінне від цього. Так, у Протоколі 1952 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 зазначено, що «ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права» (ст. 1). Мін. стандарт, розвинутий міжнар. правом, розглядає власність іноземців як їх надзвичайно важливе право. Але відповідні норми являють собою лише застосування в одному окр. відношенні більш широких норм, і тому неможливо кваліфікувати їх як такі, що підпадають під категорію окр. основного П. м. п. Словосполучення «загальний принцип» використовується 379 тут скоріше як еквівалент принципу, визнаного заг. міжнар. правом, як термін, відмінний від особливого міжнар. права, що означає «загальноприйнятий» або «загальновизнаний» принцип без посилання на його статус в ієрархії П. м. п. Стосовно заг. принципів права, то вони можуть бути спільними як для міжнародного, так і для внутр. права. Міжнар. право може знати про такі правові принципи і відповідно про абстракції, що походять від внутр. правових систем, коли вони застосовуються як норми міжнар. права через інкорпорацію шляхом звернення до одного з трьох названих вище правотв. процесів міжнар. права. І те, чи можна будь-який такий принцип розглядати як осн. принцип міжнар. права, залежить від важливості індивід, принципу в цій категорії. Якби, напр., принцип доброї совісті був лише заг. принципом права, тобто неінкорпорованим у міжнар. право, то він не міг би розглядатися як основний П. м. п. І, навпаки, принцип рес юдіката (лат. res judicata — вирішена справа, юридичний прецедент) як загальний П. м. п. і як такий, що часто застосовується у рішеннях міжнар. судів і трибуналів, так само як і нац. судами, є надто спеціальним для того, щоб розглядати його як основний П. м. п. До заг. принципів права належать, зокрема: згода, взаємність, рівноправність держав, остаточність суд. рішень, юрид. чинність угод, добра совість, внутрішня юрисдикція, свобода морів. Термін «основні принципи міжнародного права» у відповід. випадках може пов'язуватися з «рівними та невід'ємними правами всіх членів людської сім'ї» (преамбула Заг. декларації прав людини 1948) і «невід'ємними правами та обов'язками держав» (проект Декларації про права і обов'язки держав, розроблений ООН 1948). Такі «невід'ємні», або «невідчужувані», права є лише передбаченнями. Вони дійсно інколи можуть збігатися з чин. правами або П. м. п. За наявності доказів, що вони є частиною lex lata (лат. — чинного закону, чинного права), кожне з цих прав чи обов'язків має бути перевірене на якість для того, щоб визначити, чи повинно воно розглядатися як основне. Якщо таких доказів недостатньо, то будь-які з цих визнаних прав чи обов'язків відповідають лише de lege ferenda (лат. — з погляду закону, в якому є потреба; з погляду права, яке необхідно створити). Так само за значенням того чи іншого П. м. п. може бути встановлена його належність до категорії jus cogens (лат. — примусове право; правило, визнане усім міжнар. співтовариством як норма, що може бути замінена лише новою нормою заг. міжнародного права). Характерна особливість таких норм — їх відносна непорушність. Вони є нормами міжнар. звичаєвого права, які можуть бути скасовані не договором або за мовчазною згодою, а лише створенням наст, звичаєвої норми протилеж. результату (Я. Броунлі, Великобританія). Прикладами цієї категорії норм і П. м. п. є: заборона війни та геноциду; заборона расової дискримінації; норми, що забороняють торгівлю рабами та піратство, тощо. У справі «ТЬе Barcelona Traction» (друга стадія, 1970) МС ООН розрізнив зобов'язання д-ви, що безпосередньо виникають з відносин з ін. д-вою, і зобов'язання «перед міжнародним співтовариством як цілим». Суд вказав, що «такі зобов'язання походять, наприклад, у сучасному міжнародному праві від актів агресії та геноциду, так само як і від принципів 380 та норм, що належать до основних прав людської особи, включаючи захист від рабства та расової дискримінації». Концепція норм та принципів jus cogens була прийнята й Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 (ст. 53). Отже, поняття «основний» у міжнар. праві передбачає, що принцип є основополож. частиною міжнар. права і міцно пов'язаний з його визначальними засадами. На підставі цього принципи Статуту ООН, що становлять найважливіші засади сучас. світового порядку, відносять до основних П. м. п. Ними є як нові принципи (напр., принцип поваги до прав і свобод людини), так і принципи, інкорпоровані зі звичаєвого міжнар. права, скажімо, принцип суверенітету. Трансформація з 1945 міжнар. співтовариства у світове суспільство змінила акцент у міжнар. праві з міжнар. звичаєвого права з його 7 осн. принципами на принципи, встановлені в договірному праві — Статуті ООН. Так, ст. 2 Статуту визначила 7 П. м. п., якими держави — члени ООН повинні керуватися у відносинах між собою для досягнення цілей Організації. На основі цих принципів ГА ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970, в якій було ідентифіковано та кодифіковано як загальні П. м. п., що регулюють поведінку держав у відносинах між собою. Це такі принципи: незастосування сили (д-ви повинні утримуватися у своїх міжнар. відносинах від загрози силою або її застосування як проти тер. недоторканності чи політ, незалежності будь-якої д-ви, так і будь-яким ін. способом, несумісним з цілями ООН); мирне розв'язання спорів (д-ви розв'язують свої міжнар. спори мир. засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнар. мир, безпеку і справедливість); невтручання у внутр. справи (д-ви зобов'язані не втручатися у внутр. компетенцію будь-якої д-ви); співробітництво держав (д-ви зобов'язані співробітничати одна з одною відповідно до Статуту ООН); рівноправність та самовизначення народів; суверен, рівність держав; добросовіс. виконання д-вами взятих на себе зобов'язань. Важливе значення мають і інші П. м. п., встановлені у Статуті ООН та розвинені практикою даної Організації. Це, зокрема, такі принципи: повага до прав людини та осн. свобод (п. 2 преамбули і п. З ст. 1); тер. недоторканність і політ, незалежність держав (п. 4 ст. 2); надання Організації всебіч. допомоги в усіх діях, до яких вона вдається відповідно до Статуту ООН (п. 5 ст. 2); Організація забезпечує, щоб д-ви, які не є її членами, діяли відповідно до принципів Статуту ООН (п. 6 ст. 2).