ПРИТУЛОК - 1) інститут міжнар. і внутрідерж. (нац.) права, за змістом якого фіз. особа (іноз. гр-нин або особа без громадянства) набуває можливості легально і на невизнач. строк перебувати на тер. д-ви, яка гарантує їй безпеку і забезпеченість осн. правами та свободами, з метою уникнути переслідування в ін. країні за політ, чи реліг. переконання, зайняття наук, діяльністю або з под. причин; 2) право фіз. осіб звертатися до ін. д-ви за 381 наданням можливості в'їзду та проживання з метою уникнути переслідування у своїй країні і користування такою можливістю, а також право д-ви надавати їм відповідну можливість (право П.). Практика надання П. відома з часів рабовласницького ладу. Досить поширеною вона була у Середньовіччі. У непрямій формі ця практика визнавалася і в договорах київ, князів з «греками» (візант. імператорами), укладеними у 10 ст. Звичайно П. мав тер. характер, хоча нерідко його надавали в храмах, біля сакральних предметів тощо (т. з. реліг. форма П.). Генеза сучас. тлумачення П. пов'язана з періодом європ. революцій 17—18 ст. Так, про П. ішлося у конституції Франції 1793: «Французький народ надає притулок іноземцям, вигнаним за межі їхньої батьківщини за відданість свободі. Він відмовляє у притулку тиранам» (ст. 120). Становлення сучас. міжнар.-прав. інституту П. почалось у 19 ст. Універсального значення він набув з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948, за змістом якої кожна людина має право шукати П. в ін. країнах і користуватися наданим П. Однак це право не може бути використане в разі переслідування за вчинений неполіт. злочин або за діяння, що суперечать цілям і принципам ООН (ст. 14). Важливими міжнар. актами є Декларація про територіальний притулок 1967, прийнята ГА ООН, і Декларація про тер. П., прийнята К-том міністрів РЄ. Інститут П. прямо пов'язаний з принципом держ. суверенітету. Підстави надання П. визначаються насамперед у внутрідерж. праві. Д-ва задовольняє або відхиляє клопотання пошукувача П. Міжнар. право встановлює певні застереження щодо надання П. Зокрема, П. не може надаватися особам, які вчинили злочини проти миру, воєнні злочини, а також злочини проти людства. Він також не надається особам, які мають бути видані за договорами про видачу (екстрадицію) злочинців або видача яких передбачена багатостор. договорами про б-бу з окр. видами злочинів. Іноді визначаються більш загальні підстави відмови у наданні П. (з міркувань нац. безпеки тощо), що зумовлює по суті дискреційний характер відповід. дій д-ви. Надавши П., д-ва зобов'язана гарантувати безпеку відповід. особі (тобто не видавати і не висилати її в країну, де вона може бути переслідувана) і ті осн. права та свободи, які встановлені нац. і міжнар. правом. Також д-ва не повинна дозволяти цій особі зловживати П. і займатися діяльністю, яка суперечить цілям і принципам ООН. П., що пов'язаний з дозволом на в'їзд та проживання на тер. д-ви, називається «територіальним притулком». Відомий і дип. П., який полягає у тому, що П. з усіма відповід. наслідками надається у дип. або коне, представництві. Така форма П. була поширеною у 16—18 ст. На сьогодні вона визнана в нац. праві і міжнар.-договорній практиці ряду держав Лат. Америки. Можливість надання П. звичайно передбачається у зв'язку з наявністю у конституціях або зак-ві положень про право П. Хоча конст. регламентація П. була започаткована ще у 18 ст., він набув характеру усталеного конст. інституту лише за змістом новітніх, прийнятих після Другої світової війни 1939—45, осн. законів. Право П. майже завжди фіксується у тих розділах осн. законів, які присвячені конст. статусу особи. Звичайно декларується право П. і визначаються підстави надання П. В деяких 382 випадках встановлюється як саме право на П., так і уповноважений (глава дви) вирішувати питання про надання П. Іноді зміст конст. регламентації П. обмежується визначенням відповід. повноваження глави д-ви. Формулювання стосовно права П. є різними і по-різному визначаються підстави його надання. У конституції Італії 1947 такою підставою визначена відсутність у відповід. фіз. особи певних можливостей: «Іноземець, позбавлений у своїй країні реальної можливості користуватися тими демократичними свободами, які гарантовані цією конституцією, має право притулку на території республіки» (ст. 10). У конституції Іспанїї 1978 все обмежується вказівкою про те, що умови надання П. визначаються законом (ст. 13). Іноді підстави надання П. визначені в надміру політиз. вигляді, що було характерним для радянських конституцій. У деяких випадках конституційно визначеними умовами надання П. є правозахисна діяльність осіб, що переслідуються, або порушення їх прав і свобод (Болгарія, Киргизстан, Словаччина, Словенія, Чехія). У ряді конституцій надання П. пов'язується з виконанням вимог, передбачених міжнар. правом. В Азербайджані, Грузії та Росії П. надається відповідно до загальновизнаних норм міжнар. права. У Молдові, Польщі й Румунії умови надання і позбавлення П. пов'язані зі змістом міжнар. договорів, сторонами яких є ці дви. У Хорватії надання П. не допускається, зокрема, коли особа переслідується за «діяльність, що суперечить основним принципам міжнародного права» (ст. 33 конституції Хорватії 1990). Нерідко право П. фіксується у тих же статтях осн. законів, де йдеться про видачу. При цьому іноді йдеться про невидачу осіб, яким надано П. Однак П. не можна ототожнювати з невидачею. Остання є одним з юрид. наслідків надання П. Між інститутами П. і видачі існують суттєві відмінності за характером, змістом і процедурами, що застосовуються у відповід. випадках. Конституція України містить заг. положення, за якими «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 ст. 26).