ТЕРИТОРІЯ ДЕРЖАВИ - простір, на який поширюється суверенітет держави (див. Суверенітет державний). Статус такої території визначається міжнародним правом, а щодо конкретної країни — ще і внутрішньодерж. (національним) правом. Т. д. фіксується кордонами д-ви. У межах Т. д. діє прав, режим, який є наслідком її тер. верховенства. Поза її межами знаходиться т. з. міжнародна територія, статус якої визначений виключно міжнар. правом. До складу Т. д. звичайно входять сухопутна територія, водна територія (внутрішні морські води і територіальне море), повітр. територія (простір над сухопутною і водною територіями, умовно до космічного простору), а також підземна територія (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий характер мають 440 континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона. Геофізично конт. шельф — це прилеглий до тер. вод район мор. дна та його надра. Прибережна д-ва здійснює відносно шельфу суверенні права з метою розвідки і розробки його природ, ресурсів. Вона також реалізує певні суверенні права в екон. зоні, якою є прилеглий до тер. вод мор. простір. Межі конт. шельфу і виключної (мор.) екон. зони визначені Конвенцією ООН по морському праву 1982. їх прав, режим встановлений цією Конвенцією і нац. зак-вом [в Україні, зокрема, Законом «Про виключну (морську) економічну зону України» (1995, з наст, змінами і доп.)]. Т. д. уможливлює саме існування д-ви. Проте такий зв'язок між ними було визнано лише в процесі сусп. розвитку. За антич. часів д-ва розглядалась як громада (община) і не ототожнювалася з її населенням. У Давньому Римі поширеною була ідея імперіуму, згідно з якою д-ва існувала там, де була наявна її влада. Водночас визнавалася публічна власність народу (власне д-ви) на землі, які відповідно вважалися підвладними. Згодом це право трансформувалося у право власності окремих індивідів на землю як річ (до-мініум). За часів феодалізму саме за речовим правом власності на землю визначалася природа держ. влади. Територія, як і раніше, не виділялась як окр. інститут, а право феодала (насамперед абс. монарха) на відповід. простір сприймалося виключно як право власника на землю. Поєднання права власності на землю і повноважень на держ. владарювання певною мірою характеризувало погляди на д-ву і в наступні істор. періоди. Зокрема, прибічники ідеології природного права, розглядаючи в 16—18 ст. дву як союз індивідів, фактично визнавали речовий характер тер. верховенства. З поширенням теорії народного суверенітету територію почали розглядати як об'єкт права власності народу, але згодом суб'єктом такого права фактично визначили д-ву. Уявлення про територію як про т. з. публічну міжнар.-прав, власність д-ви існують, зокрема, в науці міжнар. права. Традиційним є посилання на належність території конкр. д-ві, що дає їй підстави для відповід. розпоряджання нею. Однак таке розпоряджання не має цив.-прав. характеру. Напр., при зміні держ. належності території у разі її передачі за договором міжнародним (цесія) змінюється суверен території, а не власник землі. Крім того, за сучас. міжнар. правом, по суті не дозволяється відчуження держ. території на цив.-прав. засадах. На поч. 19 ст. була сформульована концепція території як основи існування д-ви. Пізніше в юрид. л-рі д-ву почали характеризувати як поєднання трьох елементів — території, населення і державної влади, а саму територію — як простір, у межах якого здійснюється держ. владарювання над населенням. Співвідношення держ. влади з територіально організованим населенням зумовлює призначення території як просторової сфери верховенства д-ви. Сама ж територія не є власністю д-ви, а право д-ви на територію — це по суті право на верховенство в її межах. Ключовим є принцип нар. суверенітету, за яким джерелом влади в д-ві є народ. Територія є не тільки просторовою сферою верховенства д-ви, а й об'єктом її публіч. правомочностей. Д-ва 441 встановлює прав, режим власної території, здійснює її оборону, вирішує питання адм.-тер. поділу з метою поєднання держ. владарювання з відповідно організованим населенням тощо. Водночас не виключається право публічної або приват, власності на землю та ін. ресурси, що є матеріальною складовою держ. території. Конституцією України встановлено, що земля, її надра, атм. повітря, водні та ін. природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її конт. шельфу, виключної (морської) екон. зони є об'єктами права власності Українського народу (ч. 1 ст. 13). Своєрід. передумовою міжнар.-прав, і нац.-прав. відносин щодо території є верховенство д-ви. Як складова поняття держ. суверенітету тер. верховенство д-ви засвідчує її правомочність здійснювати повну і виключну владу в межах відповід. території. Зі змісту тер. верховенства д-ви випливає один із загальновизнаних принципів сучасного міжнар. права — недоторканність і цілісність Т. д. Цей принцип, хоча в дещо різних формулюваннях, закріплений у багатьох договорах та ін. міжнар. док-тах. Поняття недоторканності й цілісності Т. д. є взаємопов'язаними, але за змістом — відмінними. Недоторканність зумовлює насамперед заборону будь-якого посягання однієї д-ви на територію іншої. Цілісність означає неприпустимість насильницького розчленування Т. д. або захоплення та відторгнення (анексії) її частини. Принцип недоторканності й цілісності Т. д. нерідко має характер конст. вимоги. «Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною» (ч. З ст. 2 Конституції України). Ця вимога випливає зі змісту ч. 1 названої статті, за якою суверенітет України (держ. суверенітет) поширюється на всю її територію (див. Державна територія України). Водночас у ч. 2 ст. 17 йдеться про захист суверенітету, тер. цілісності й недоторканності. Починаючи з 19 ст., у конституціях закріплюється засада єдності й неподільності д-ви. Ця засада сформульована на грунті уявлення про неподільність саме Т. д. і засвідчувала відмову від приват.-прав, концепцій щодо д-ви та її території. Знаменно, що в деяких випадках в основних законах прямо передбачена невідчужуваність Т. д. Проте єдність і неподільність Т. д., як зазначалося, не виключають можливості передачі суверен, влади над її частиною ін. д-ві на основі міжнар. договору. Легітимність тер. змін не ставитиметься під сумнів у разі вільного волевиявлення населення, що живе в межах об'єкта цесії. Історично прийнятим способом такого волевиявлення є різновид референдуму — плебісцит. Проведення таких референдумів передбачене деякими сучасними конституціями, але потрібне волевиявлення усього виб. корпусу. Прикладом може бути ст. 73 Конституції України: «Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Конст. положення про єдність і неподільність д-ви виконують роль своєрід. обмеження в її відносинах з ін. д-вами щодо території. Такий самий характер мають положення про юрид. оформлення тер. змін. За загальним правилом Т. д. може бути змінена тільки на основі закону. В Австрії, Словаччині та Чехії зміна держ. кордону (території) можлива на основі конст. закону, прийнятого кваліфікованою більшістю голосів. У Молдові такий закон має форму 442 органічного (див. Органічний закон). У Греції його прийняття потребує позит. голосування абс. більшості членів парламенту. В Литві конституційно застережено, що за закон про ратифікацію міжнар. договору, яким змінюється держ. кордон, має проголосувати не менш як 4/5 від складу парламенту. Обмежений характер щодо Т. д. як об'єкта міжнар.-прав, відносин мають також конст. положення, якими визначені її геофіз. або геогр. параметри (Азербайджан, Естонія, Латвія, Португалія, Хорватія та ін.). Водночас ці положення фіксують простір, в якому здійснюється верховенство д-ви, і тим самим сприяють його своєрід. матеріалізації. Іноді вони мають підтекст, непрямо позначаючи внутрішньо- та зовнішньополітичні проблеми, що виникли у процесі держ. розвитку. Територія, яка належить народові Ірландії, складається (за конституцією цєї д-ви, ст. 2) з усього однойм. острова, прилеглих до нього о-вів і тер. моря. За конституцією Кореї Т. д. складається з Корейського п-ва та прилеглих о-вів (ст. 3). Конституції регламентують деякі ін. питання, пов'язані з Т. д. Зокрема, в них констатується форма держ. устрою — федеративна або унітарна, встановлюються засади тер. автономії, визначається адм.-тер. поділ. Істор. практиці відомі два осн. способи набуття Т. д.: первинний і похідний. За первин, способом одна д-ва збільшує свою територію, не позбавляючи іншу її володінь (напр., зайняття д-вою території, яка нікому не належить). Похідними є такі способи набуття території, за допомогою яких одна д-ва набуває від іншої частину її території за добровільною згодою або під примусом: купівля-продаж, добровільна уступка території, завоювання. У виключних випадках застосовуються т. з. територіальні санкції до державиагресора. Зокрема, за рішеннями Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 пн. частина кол. Пруссії була передана СРСР, а південна — Польщі. Заг. принципом сучас. міжнар. права, проте, є принцип непорушності встановлених держ. кордонів.