ВИЗНАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ - акт, за допомогою якого д-ва, група держав чи міжнар. організація констатують наявність фактів, що є основою для правовідносин, різних за обсягом та формами. У міжнар.- правовій науці і практиці існують дві осн. доктрини визнання держав: декларативна і конститутивна. Перша заснована на тому, що д-ва набуває статусу суб'єкта міжнар. права від часу свого виникнення, визнання тільки констатує цю правосуб'єк-тність. Конститутивна ж грунтується на твердженні, що нова д-ва стає суб'єктом міжнар. права лише після визнання ін. д-ва-ми. У міжнар. відносинах наявні елементи обох доктрин. Насправді ж визнання, не породжуючи нового суб'єкта міжнар. права, сприяє входженню визнаної д-ви в систему міжнар. дво- і багатосторонніх відносин, реалізації нею прав і зобов'язань у стосунках з ін. д-вами. Статут ООН не містить положень про визнання держав, але ця організація, що уособлює міжнар. спільноту, висуває певні вимоги до держав, які мають намір вступити до неї. Це, зокрема, миролюбність, прийняття зобов'язань за Статутом ООН, здатність виконувати їх (ст. 4). На думку багатьох фахівців з міжнар. права, це і є тими вимогами, яким повинна відповідати д-ва, що прагне визнання. Для визнання чи невизнання держав або недерж. формувань істотне значення мають рішення міжнар. універсальних і регіон, організацій. Підкреслюючи правову різницю між рішеннями про прийом до організації або виключення з неї та актом визнання з боку держав-учасниць, слід зауважити, що й колективна думка в межах організації дозволила нац.-визв. рухам (напр., Організації визволення Палестини) набути певних прав у міжнар. організаціях, зумовила позбавлення статусу визнаної д-ви (напр., рішення ООН, ін. міжнар. організацій щодо Тайваню) чи була виявом консенсусу про категоричне невизнання д-вами світу незалежності Родезії, бантустанів Пд. Африки, т. з. Турецької республіки Північного Кіпру. Визнання д-ви означає водночас і визнання її уряду. Питання про окр. визнання уряду виникає у разі захоплення ним влади насильницьким шляхом, ігноруючи конст. норми і права людини. За сучас. умов такі уряди стикаються із серйозними проблемами їх визнання. До нових урядів висувається вимога ефективності здійснення ними владних повноважень на своїй території, а також міжнар. зобов'язань. Міжнародно-правове визнання урядів виявляється у готовності вступити з ними у дипломатичні відносини. Ін. види В. м.-п. — це визнання 41 нац.-визв. рухів в особі їхніх органів або орг-цій, яке базується на праві народу (нації) на самовизначення. Таке визнання означає констатацію специфічної міжнар. правосуб'єкт-ності (вже згадана Організація визволення Палестини як єдиний закон, представник араб, народу Палестини; Народна організація Пд.-Зх. Африки як представник народу Намібії тощо). У роки 2-ї світ, війни застосовувалася практика визнання органів антифашист, опору в країнах, які стали жертвами агресії. Визнання цих органів означало поширення на них норм ведення війни, юридично обгрунтоване надання їм допомоги. Особливим видом В. м.-п. є визнання певної країни «стороною, яка воює» за сучас. правом збройних конфліктів, що є підставою для надання повсталій стороні певних прав і покладає на неї обов'язки, закріплені у міжнар. праві. Формами В. м.-п. є визнання де-юре і де-факто. Де-юре — це повне, остаточне визнання, здійснюється, як правило, у чітко висловленій заяві про визнання конкр. пра-восуб'єкта та бажання встановити з ним дип. відносини. Де-факто — специф. юрид. форма неповного визнання: відносини, співробітництво здійснюються у різних сферах та формах, не досягаючи, як правило, рівня дипломатичних.