ВЕСТФАЛЬСЬКИЙ МИР 1648 - перша європ. хартія, у якій зроблено спробу встановити певну єдність держав Європи на засадах взаємного визнання тер. суверенітету кожної з них. Він став поворотним пунктом у розвитку міжнар. співтовариства і міжнар. права зокрема. Від часу ухвалення В. м. 1648 держ. суверенітет став загальновизнаною юрид. категорією і вже не розглядався як сфера застосування виключно грубої матеріальної сили, як це було раніше. Вважають, що В. м. 1648 започаткував європ. право націй. Ухвалений 24.Х 1648 у нім. м. Мюнстері (Вестфалія) В. м. 1648 підбив підсумки Тридцятилітньої війни 1618—48. Було укладено два мирні договори: а) на Оснабрюкському конгресі 1645—48 між імператором Священної Римської імперії та її союзниками, з одного боку, і Швецією та її союзниками — з другого; б) на Мюнстерському конгресі 1645—48 між імператором Священної Рим. імперії та її союзниками, з одного боку, і Францією та її союзниками, з другого. За В. м. 1648 поразки зазнали Священна Рим. імперія, катол. церква та Іспанія, а переможцями стали Франція, Швеція і певною мірою Англія. Священна Рим. імперія була ослаблена остаточним відокремленням від неї Нідерландів та Швейцарії, передачею Ельзасу Франції. Ще згубнішою для імперії виявилася реформа її устрою, внаслідок чого утворилося понад 300 майже суверен, територій, що практично паралізувало владу імператора. В екон. та культур, розвитку Німеччина була відкинута більш як на століття назад. Катол. церква також зазнала втрат через секуляризацію багатьох церковних земель та міжнар. визнання протестант, держав під гарантією катол. Франції. Папа Іннокентій X своєю буллою засудив В. м. 1648 як незаконний; проте цей крок не мав жодних наслідків. Іспанія, яка 1641 втратила Португалію, змушена була 36 визнати незалежність Нідерландів. Франція зайняла домінуюче становище серед європ. держав. Франц. мова поступово витіснила латинську з дип. практики і стала засобом спілкування дипломатів різних національностей. З цього часу аксіомою політики Франції вважалася позиція, за якою кращою гарантією франц. безпеки була розділена та ослаблена Німеччина. Такий стан останньої у разі необхідності мав підтримуватися правом Франції на втручання у внутр. справи Німеччини задля збереження принципу священності договорів. Англія вийшла на друге місце серед європ. держав. У Тридцятилітній війні вона не вела жодних активних дій. Така політика надала Англії великі переваги — безперешкодно нарощувати морську міць, розбудовувати колон, імперію та нагромаджувати значні екон. і фін. сили. Водночас вона спромоглася досягти політ, успіхів у боротьбі проти власного абсолютизму, зумівши зберегти вірність традиц. ідеалу верховенства права у публічних відносинах. Оскільки причиною Тридцятилітньої війни частково був реліг. конфлікт між католиками і протестантами, В. м. 1648 освятив принцип терпимості шляхом декларування рівноправності катол. і протестант, держав та надання певних гарантій реліг. меншинам. Цим було визнано, хоч і неповно, принцип свободи совісті, який започаткував у світі захист прав меншин. Другим аспектом В. м. 1648, що відчутно вплинув на майб. розвиток Європи, було встановлення у ньому гарантій для підтримання миру. Так, ст. 123 Мюнстерського договору проголошувала, що ухвалений мир повинен залишатися у силі, а його учасники «зобов'язуються підтримувати і захищати всі статті в цілому та кожну окремо». Окрім того, як дод. гарантії у договорах було сформульовано норми щодо мирного розв'язання спорів та застосування санкцій проти агресора. Вони стали новаціями, які утверджували вищий рівень дотримання договорів між д-вами, особливо у сфері забезпечення миру. Так, ст. 113 і 124 Мюнстерського договору встановили трирічний мораторій на війну. Було записано зобов'язання вирішувати всі спори мирними засобами, а в разі необхідності (після закінчення вказаного терміну) застосовувати індивід, та колект. санкції проти агресора. Хоча ці положення спочатку стосувалися тільки членів Священної Рим. імперії, що передали їй свої суверенні права на ухвалення союз, договорів, вони водночас слугували моделлю для укладання наст, договорів між д-вами. Отже, Європа вперше отримала щось подібне «до міжнар. конституції, яка надала всім її послідовникам право застосовувати дії, спрямовані на виконання встановлених у них зобов'язань» (Д. Хілл). В історії міжнародних відносин В. м. 1648 характеризується як етап, що започаткував розвиток сучас. міжнар. права. Завдяки йому утвердилася «перша невиразна основа міжнародного конституційного права і він став першим прикладом заздалегідь обміркованого прийняття загальних постанов шляхом узгодження дій» (Ф. Данн). Визнано особливу заслугу в розвитку міжнар. права в цей період голл. юриста Г. Греція. Він пристосував старе, природне право, щоб заповнити вакуум, ств. згасанням верх, влади імператора та папи римського, розвинув систему міжнар. права, звернену як до віруючих, так і до атеїстів, що визнавалася ними і поширювалася на всі д- 37 ви незалежно від характеру та чеснот їхніх правителів. В. м. 1648, який став віхою у розвитку міжнар. права, сприяв відокремленню цього права від будьякої реліг. основи і, виходячи з принципу рівноправності, поширив його дію на монарх, і респ. д-ви. В. м. 1648 дав також теор. і практ. імпульс розвиткові принципу балансу сил, тобто рівновазі як необхідній основі існування права націй. Це привело до аксіомат. розуміння того, що підтримка створеної В. м. 1648 міжнар. системи залежить від збереження балансу сил між її компонентами та незалежними частинами. Це знаменувало кінець істор. доби, що жила ідеєю христ. співдружності і мала управлятися у дух. і світській сферах папою та імператором, і початок іншої, що утверджувала нову міжнар. систему з множинністю держав, де кожний суверен у межах своєї території був рівний іншому і вільний від будь-якої зовн. влади. Всесвіт.-істор. результати В. м. 1648 не означали, однак, досягнення у Європі консенсусу щодо прийняття його осн. цінностей. Зокрема тому, що він водночас став поворот, пунктом у дезінтеграції публічного права в Європі. Ідеї єдиної міжнар. христ. спільноти, пропагованій видатними мислителями Середньовіччя, було протиставлено ідею суверенітету й незалежності кожної д-ви. Остання поряд з необхідністю співробітництва неминуче стимулювала і суперництво, що виявилося у визнанні принципу балансу сил як єдино можливої за цих умов форми співіснування держав. Однак, як би не оцінювати втрату для людства ідеї христ. єдності і намагань створити на її основі відповідний світ, порядок, європейська, а за нею і всесв. історія розвивалася саме через утвердження та збагачення цінностей В. м. 1648. Наступними віхами цього процесу стали Віденський конгрес 1815, Версальський мирний договір 1919, Ліга Націй, Пакт Бріана — Келлога 1928 (Паризький пакт) та Організація Об'єднаних Націй.