АРБІТРАЖ МІЖНАРОДНИЙ - спосіб мирного вирішення міжнар. спорів через обрання за заг. згодою сторонами у спорі третьої сторони {арбітра), яка, керуючись правом, розглядає справу і виносить рішення, що є обов'язковим. Сторонами А. м. є головні суб'єкти міжнар. права: держави та міжнар. організації. Арбітражна процедура може бути передбачена для застосування як спосіб вирішення спорів факультативно або обов'язково. Факультат. арбітраж передбачений міжнар. дво- або багатосторонніми договорами і застосовується за згодою усіх сторін. Обов'язковий арбітраж визначається як єдино можливий спосіб вирішення спорів і застосовується на вимогу однієї із сторін. Для того, щоб практично організувати арбітраж, розгляд спору, сторони укладають між собою спец, угоду — компроміс. Це різновид міжнар. договору, де зазначається: на основі якої угоди або 20 домовленості справа передається арбітрам; предмет спору, а також узгоджені і неузгоджені питання; порядок формування арбітражного суду, прізвища арбітрів (сторони можуть включити й ін. умови, в т. ч. норми права і принципи, якими має керуватися арбітр, правила процедури); яким способом приймається рішення; скільки часу має тривати розгляд справи; мова діловодства і рішення; яким чином розподіляються між сторонами витрати на процес тощо. Як правило, арбітраж, компроміс укладається письмово у формі міжнар. договору, на який поширюються норми права міжнар. договорів. Осн. принципи А. м. як загальновизнані норми, що визначають порядок організації, компетенцію, а також процедуру арбітражу, містяться у міжнар. документах заг. характеру. Це, насамперед, Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнар. спорів 1899 і 1907. Комісія міжнар. права ООН розробила, а Ген. Асамблея ООН запропонувала д-вам за взірець «Модель правил арбітражного процесу» (1958). Діють і міжнар. регіон, угоди про арбітраж: Міжамериканський договір про мирне врегулювання, т. з. Пакт Боготи 1948, Європейська конвенція для мирного вирішення спорів 1957, Стокгольмська конвенція про примирення та арбітраж у рамках ОБСЄ 1992.