АКТУ ДЕРЖАВИ ДОКТРИНА - доктрина заперечення за внутр. судами юрисдикції визначати чинність або законність актів іноз. д-ви та права оспорювати заяви власних урядів з питань діяльності кер. органів ін. держав. 13 Найб. розвитку А. д. д. дістала у США. Класичною там вважається заява про А. д. д. у суд. рішенні у справі Underhill & Hernauder, де підкреслюється, що «кожна суверенна держава зобов'язана поважати незалежність будь-якої іншої держави, а суди однієї країни не можуть виносити рішення стосовно актів уряду іншої, чинних у межах своєї території. Задоволення скарг, викликаних такими актами, необхідно здійснювати доступними засобами, які використовують між собою держави». А. д. д. застосовувалася судами різних держав у випадках експропріації власності їхніх гр-н, що мали місце в іноз. країнах. Відоме рішення у справі Sabbatino, що розглядалася Верх, судом США за позовом амер. гр-нина, який заперечував правомірність націоналізації його власності на Кубі. Питання, пов'язані з А. д. д., найчастіше виникали у зв'язку з актами невизнаного уряду. Сутність доктрини виявляється у таких характеристиках: вона не застосовується до актів д-ви, що порушують міжнар. право; не застосовується доти, доки викон. влада не встановить у конкр. випадку таке порушення; не може бути підставою для участі іноз. уряду в амер. судах як позивача. Однак розгляд под. актів у внутр. судах можливий на підставі ввічливості міжнародної, що асоціюється з друж. відносинами між д-вами. Особливістю А. д. д. у США є також її «конституційний» підтекст, що випливає із суттєвих відносин між гілками управління у системі поділу влади. Компетенція і функції суд. та викон. влади не повинні завдавати шкоди стосункам з ін. членами міжнар. спільноти. Доктрині міжнар. права властива точка зору, що А. д. д. не підкоряється ні суверен, владі, ні будь-якому принципу цього права. Якщо угоду укладено в одній юрисдикції, а форум (суд) перебуває в іншій, то форум діє шляхом припинення чинності або застосування власного закону, який означає позбавлення першої юрисдикції її тер. суверенітету. Він просто відмовляється ухвалити рішення або застосувати свій закон щодо сторін або власності. Відмова однієї країни забезпечити крим. закони іншої є типовим прикладом того, коли суд не зважає на причину дії, що виникає в ін. юрисдикції. Практика держав свідчить, що міжнар. право не вимагає застосування А. д. д. Більшість країн тлумачить рішення з цього питання як недостатні для того, щоб твердо дотримуватися даної норми. Міжнар. арбітражні або суд. рішення не містять положень, які давали б підстави для припущень, що міжнар. право приписує визнання суверен, актів іноз. урядів. Якщо міжнар. право не приписує використання А. д. д., то немає і заборони щодо застосування цієї норми, навіть коли стверджується, що акт д-ви порушує міжнар. право.